Розділ 11. СОФІЯ

Я танцюю на балу вперше. Вперше тримаю за руку чоловіка в танці — кружляю з ним під музику, під пильними поглядами десятків людей, які, як мені здається, стежать за кожним моїм кроком.

До цього я танцювала лише з Яриною — саме вона з невичерпним терпінням навчала мене всіх тих па, які, на її думку, повинна знати кожна порядна панянка (я так не думаю, але мені було весело, тож я дозволила їй трохи покомандувати собою).

Ми годинами відпрацьовували пози, поклони, повороти, вивчали гавот*, контрданс**, менует. Ярина завжди повторювала, що менует — найелегантніший з танців, «король балу», і саме його треба довести до досконалості.

І от я справді танцюю зараз менует — у великій залі, під люстрами. І щиро сподіваюся, що більше мені цього не доведеться робити. На горищі з Яриною було танцювати значно приємніше та легше, ніж тут, на балу.

Навколо — десятки пар: начищені туфлі, блиск коштовностей, терпкий запах парфумів, поклони, напівусмішки, обережні кроки в ритмі. Он, наприклад, Якоб танцює з Луцією Вельчек — витончено, легко. Хто б сумнівався. І ні, мене він геть не хвилює. Зовсім.

Я вдихаю глибше, намагаючись зосередитися на тому, що відбувається зараз — тут, поруч зі мною.

Соломон Лейбович — слід визнати — танцює бездоганно. Навіть коли я збиваюся (а це, на жаль, трапляється частіше, ніж мені хотілося б), він усе виправляє з такою вправністю, що помилку помічаю тільки я. Підхоплює, підтримує, додає якийсь легкий поворот — і ми знову вливаємося в ритм.

Я, правда, щоразу червонію, коли це стається. І замість того, щоб глянути йому в очі, втуплююсь у вії. Так, це дивно. Але його вії… Чорні. Довгі. Густі. Неймовірно гарні. Для чого чоловікові такі вії? Це ж зовсім нечесно.

— Панно Софіє, ви на мене витріщаєтесь, — раптом каже Соломон, обережно ведучи мене до наступного кроку.

Голос у нього спокійний, з ноткою легкої іронії.

— Вибач, — випалюю. — Перепрошую. Вибач… те. Так, вибачте мені, Соломоне.

Чудово, Софіє. Просто блискуче. У світських бесідах ти — мов риба у вогні. Якби це був не бал, а аптека, бібліотека чи навіть базар — я б точно почувалася впевненіше.

— Софіє, — м’яко каже він, — я не набагато старший за тебе. Тож пропоную перейти на “ти”.

Тепер я справді витріщаюся на нього. Це несподівано… Але водночас його прохання звучить щиро, так, ніби він пропонує щось цілком природне. 

Соломон злегка піднімає брову, чекаючи моєї реакції. 

— Сприйму це як згоду, — усміхається він перервавши мою мовчанку.

Я теж усміхаюся — вперше за весь танець, без ніяковості.

— З мене жахлива пара до танцю. Тож наступного разу двічі подумай, перш ніж знову мене запрошувати, — зізнаюся. 

— Мене так просто не злякати, — відказує він і вправно веде мене далі. Я розслабляюся в його руках.

Музика стихає. Танець завершено, і ми, як годиться, обмінюємося поклонами: я опускаюся в реверансі, а Соломон — ґречно схиляє голову. Потім, зі звичною для нього стриманістю, він підводить мене до пані Ганни, яка стоїть біля столика з прохолодними напоями. Поруч уже щебече Ярина — її очі сяють, а щоки палають радісним рум’янцем. Вона завжди любила танці, а сьогодні вперше мала змогу станцювати на справжньому балу. 

Соломон приєднується до гурту чоловіків, де вже стоїть Ян. Якоб після танцю не підходить до них. Він лишається трохи осторонь, розмовляючи з кимось із немісцевих гостей.

Я намагаюся зосередитися на інших постатях, на вишуканих сукнях і жвавих балачках довкола, та мій погляд вперто знову й знову повертається до Якоба. Він більше не дивиться в мій бік. Очевидно, сьогодні в нього є справи важливіші, ніж гратися з моїми емоціями.

— Софіє! Ярино! — долинає до нас дзвінкий голос Терези.

Ми з Яриною здивовано перезираємося. Тереза зупиняється просто перед нами — в оточенні двох подруг зі шляхетних родин. Здавалося б, нічого дивного: ми ж на її балу. Але мені не до душі ця раптова увага. Погане передчуття. Інтуїція. Назви як хочеш — я відчуваю: її інтерес не обіцяє нічого доброго.

— Ходімо до нас, — усміхається Тереза.

У голосі звучить запрошення, але чується в ньому радше наказ. Ярина ж сприймає це інакше.

 — Авжеж! — жваво відповідає вона і, мов весела пташка, вже пурхає за Терезою та її хвостиком шляхетних панянок.

Я ж вагаюся. Серце тремтить від тривоги: не йти — здається розумним, але залишити Ярину наодинці в цій компанії я не можу. Тож випрямляю спину й рушаю слідом.

Ми зупиняємося майже в найпомітнішому місці в залі — від цього мені вже стає недобре. Тереза оглядає мене з ніг до голови, посміхаючись краєчком вуст.

— Ти сьогодні просто надзвичайно чарівна, Софіє, — каже вона медовим голосом. Та в кожному слові відчувається отрута. — Прийшла собі жениха підшукати? Якщо так, мушу тебе розчарувати: пан Лейбович — далеко не найкраща партія цього вечора.

— Дякую за турботу, панно Терезо, але Соломон мене цілком влаштовує, — відповідаю трохи зухвало. Моє особисте життя — не її справа. Я не цікавлюся її кавалерами, тож не розумію, чому її так хвилюють мої. Ми з Соломоном станцювали лише один танець, а галасу — ніби вже про заручини оголосили.

Її усмішка холоне. У погляді на мить блискає щось хижо-колюче — ледь помітне, але я встигаю це вловити.

— Якщо забажаєш трохи ширшого вибору — я можу познайомити тебе з паном Камілем із Кам’янця. Його батько володіє половиною Поділля, а сам він — вельми люб’язний. Гадаю, вам було б про що поговорити.

Та хай їй грець. Я не прошу про шлюбне посередництво — і вже точно не від неї.

Я вже відкриваю рота, щоб відповісти Терезі щось дошкульне, але музика змінюється — звучить новий танець. Зала завмирає, прислухаючись до ритму.

І саме в цей момент до нас підходить Ян. Його крок упевнений, уклін — бездоганно чемний.

— Панно Ярино, чи матиму за честь?

Ох, дуже невчасно Ян розворушився. Але Ярина чекала цього моменту так довго, тож я вирішую не псувати його. Змовкаю й вдягаю на обличчя усмішку чемної кульбабки.