Розділ 10. СОФІЯ

Карета зупиняється з голосним рипом, і мені здається, що навіть коні чують, як шалено калатає моє серце.

Пані Ганна легко нахиляється вперед і озирається на нас із Яриною:

 — Приїхали, дівчата. 

Я голосно ковтаю повітря, намагаючись приборкати хвилювання, що дрібно тремтить під ребрами. Зараз дверцята відчиняться — і все почнеться.

Ярина усміхається — впевнено, ніби на неї чекає не бал, а звична прогулянка. Вона з тих, хто вміє плисти поміж чужих поглядів, як риба у воді. Її сукня — насиченого кольору червоного вина, з тонкими золотими вкрапленнями, що виблискують уздовж шлейфу. Вона справді виглядає розкішно. Як бурштин, що спіймав полум’я свічок. Моя сукня — теж красива. Вишукана. Відтінку бірюзи, що підкреслює колір очей. На ліфі — делікатне срібне шиття, по рукавах — тонке мереживо, яке тремтить при кожному русі. Але я почуваюся в ній… ніби це не я. Залюбки б удягла свою просту лляну сорочку, зручний вовняний сарафан і аптечний фартух — і все життя б у них проходила. Пані Ганна сьогодні теж виглядає елегантно: сукня глибокого фіалкового кольору струменить донизу, підкреслюючи її поставу, а на плечах — легка прозора накидка, що ледь ловить відблиски ліхтарів. 

Ми виходимо з екіпажу. Перед нами здіймаються широкі сходи, залиті теплим сяйвом. Ковані перила виблискують, мов розпечене срібло, а з-за привідкритих дверей долинає сміх і приглушений гомін.

Я роблю крок — і завмираю. Пальці судомно стискають сукню. Горло пересихає.

— Софіє? — тихо озивається Ярина, озираючись і затримуючись на першій сходинці. Стоїть непорушно, вагаючись, чи йти далі.

— Зачекайте… — шепочу. — Може, мені варто повернутися додому...

Ярина спускається до мене й підбадьорливо бере за руку.

— Нічого страшного не станеться. Ти не мусиш танцювати, якщо не захочеш, — заспокійливо каже подруга.

Я це й сама чудово розумію. Але від цієї думки легше не стає — все одно не хочеться туди йти. На балу, крім танців, є безліч усього, що мені не подобається.

Пані Ганна підходить ближче й легким, схожим на материнський, жестом вирівнює мені плечі. Обережно розправляє тканину на грудях, ніби змахуючи невидиму порошинку — не стільки для вигляду, скільки для підтримки.

— Софіє, ти виглядаєш так, ніби зійшла з портрета Мартіна ван Мейтенса*. Тобі нема чого хвилюватися. Панянки заздритимуть твоїй квітучій красі, а кавалери — не зводитимуть очей.

Ох, якби ці слова справді могли мене заспокоїти. Та вони лише гучніше відлунюють у грудях, наче підсилюючи моє бажання втекти. Мені не потрібні ні заздрість, ні погляди, повні захоплення. Я просто хочу залишитися непомітною — тінню в кутку зали — і якось пережити цей бал, не наступивши нікому на шлейф і не сказавши дурниць.

— Я не знаю, як себе поводити, — відчуваю як пальці холонуть, а спина напружується, ніби вже відчуває на собі десятки поглядів, які поки що лише за дверима.

— Просто будь собою, — лагідно усміхається пані Ганна й злегка стискає мені руку.

— Мамо, думаю, тут краще порадити навпаки, — озивається Ярина і знову поправляє на мені ліф — хоча там давно нема чого поправляти, — Просто не будь собою, Софіє. Забудь хоч на один вечір про свої зілля, трави, лікарські рецепти й книги. Сьогодні твоє завдання — дослідити людей. Повір, це не менш захопливо, ніж досліджувати старі фоліанти.

— Може й так… — зітхаю. Іншого варіанту в мене все одно нема.

Двері зали розчиняються — і ми входимо. Просторе приміщення спалахує світлом кришталевих люстр. Сотні вогників, шелест суконь, насичений аромат парфумів і дзвінкий сміх накочуються хвилями, одна за одною. Ми з Яриною йдемо першими. Позаду — пані Ганна, мов невидимий щит між нами й усім, що чекає всередині. Вона — безперечно одна з найефектніших, найталановитіших і найсильніших жінок, яких я знаю. Самотужки виховала Ярину, започаткувала власну справу — і тримає голову високо, ніби ніколи не сумнівалася, що впорається. Я щиро захоплююся нею.

У залі панянки, мов пишні квіти, збиваються до гуртків, ховаючи хвилювання за віялами й м’якими усмішками. Їхні погляди ковзають по кавалерах — вгадують, оцінюють, зважують кожен жест. У повітрі вібрує передчуття танців, музики й неминучих пліток, і я не сумніваюся: кожна вже в думках приміряє, хто стане її першим партнером у танці.

— Софіє, усміхайся, — шепоче Ярина, легенько штовхаючи мене ліктем. — Ти ж не на розтині.

Я лише хмикаю. Бо, правду кажучи, охочіше б пішла на розтин, ніж сюди. Усередині все стискається — я ніяк не можу вгамувати тривогу. Для Ярини бал — це свято. Для мене ж — справжнє випробування.

Ми прямуємо через усю залу до Терези Замойської, яка стоїть поруч із батьками — паном Станіславом та пані Йозефіною. Я бачила Терезу кілька разів у місті й в аптеці мого батька — вона приходила туди з матір’ю та економкою, завжди злегка піднявши підборіддя, наче весь світ зобов’язаний триматися перед нею на півкроку нижче. Та ми ніколи не розмовляли особисто, і, правду кажучи, сумніваюся, що колись подружимося.

За словами Ярини й за тим, що мені доводилося чути від людей, Тереза Замойська — панна з роси й води, але характер у неї… мов із голками. Красива, витончена, бездоганна — і водночас гостра, наче троянда, яка ніколи не забуває про свої шипи.

— З днем народження, Терезо, — каже Ярина з м’яким реверансом. — Маєш просто божественний вигляд. Справжня королева вечора.

Ярина простягає Терезі пакунок, загорнутий у тонкий кремовий папір.

— Це лляна шалинка з карпатським узором. Її вишила майстриня з Мукачева. Сподіваюся, вона припаде тобі до душі, — додає подруга з легкою усмішкою.

— Вітаю, Терезо, — повторюю її жест, вклонившись. Простягаю свій подарунок — маленький флакон, загорнутий у батистову хустинку кольору топленого молока, з ручною мереживною каймою. — Це парфуми. Зроблені за рецептом мого батька. Із пелюсток персика та гвоздики, — пояснюю.

Тереза приймає обидва дарунки з манірною обережністю, яка радше свідчить про добру школу етикету, ніж про щиру вдячність. Її погляд ковзає по флакону, затримується на мені.