Розділ 9. ЯКОБ

— Панно Терезо, з днем народження, — стримано каже Соломон, подаючи їй маленьку дерев’яну скриньку. Вона виглядає, наче витягнута з вітрини екзотичної крамниці: з темного полірованого горіха, прикрашена тонкою ручною різьбою — химерні візерунки у вигляді виноградної лози та музичних інструментів. У центрі кришки вставлений овальний кабошон* зі світло-блакитного каменю.

Тереза торкається скриньки з несподіваним захопленням — ніби щойно дістала в подарунок еліксир вічної молодості. 

— А хіба євреям дозволено приходити на бали? — мов між іншим кидає вона, з лукавою іскоркою в голосі. Її тон легкий, майже грайливий, та сенс — гіркий. Складно сказати, жарт це чи витончений випад. Але і я, і Ян миттєво напружуємось. Один короткий погляд — і ми вже насторожі, як вартові, готові в разі потреби стати на захист Сола.

— Терезо... — втручається Ян, різко. 

Але дівчина лиш стинає плечима й робить крок уперед, наче влаштовує випробування. Її очі впинаються в Сола — з цікавістю, що межує з нахабством.

— Мені справді цікаво, — продовжує вона. — Що ще дозволено робити євреям? Пити вино? Танцювати? Фліртувати?

— Не думаю, що ти коли-небудь дізнаєшся про це, — тихо й рівно відповідає Соломон. У його голосі немає ані образи, ані злості — лише холодна, стримана витримка, загартована роками подібних закидів.

Він не відводить погляду від Терези. Така поведінка для нього не нова — він уже навчився тримати обличчя, навіть коли всередині щось дряпає, мов іржавий цвях. Тереза — далеко не перша, хто говорить так, і Сол чудово знає, що не остання.

У залі тим часом здіймається нова хвиля шуму — сміх, голоси, тупіт підборів. Хтось голосно вітається, хтось щось вигукує — й увага гостей миттєво перемикається в інший бік.

Ян мимохідь зиркає туди, а тоді повертається до сестри:

 — Терезо, приїхали Бжостовські. Іди привітайся з ними. А ще краще — повинось їм трохи мозок. Цим краківським кавалерам буде корисно.

Він легенько штовхає її ліктем. Тереза зводить брову, ніби хоче щось ще сказати, але зрештою відвертається й повільно відходить, залишаючи нас утрьох.

— Вибач, — зітхає Ян, звертаючись до Сола. — Тереза іноді поводиться, як капризне дитя.

 — Капризне дитя? — Сол скептично зводить брови. — Та твоя сестра — це гримуча змія у мереживній обгортці. Якби я зустрів її в темному провулку, то тікав би швидше, ніж від п’яного забіяки з ножем.

Я не стримуюсь і сміюся, плескаючи його по плечу:

— Точніше й не опишеш.

— Гей! — обурено хмикає Ян. — Ви все ще говорите про мою сестру!

— Ага, про неї, — піддражнює Сол, склавши руки за спиною, мов перед сповіддю.

Ян уже відкриває рота, щоб щось відповісти, але в ту ж мить залом прокочується чергова хвиля гомону й перешіптувань. До Терези підходять нові гості, і загальна увага раптово перемикається на них — так, ніби в кімнаті змістився центр гравітації.

Ми теж обертаємось у той бік — водночас, мов за командою.

— Що вона тут робить?! — виривається в мене різко й нестримано, значно голосніше, ніж я хотів. Кілька людей поруч навіть обертаються. Це мало бути думкою. Але думка неконтрольовано вирвалась уперед.

Я не мав жодних очікувань щодо цього балу, та, здається, забираю свої слова назад. Мене таки можна здивувати.

Софія.

У світлі люстр вона здається не просто красивою, а недосяжною, божественною, мов з іншого світу. Її сукня кольору бірюзи ідеально лягає по фігурі, підкреслюючи кожну вигнуту лінію так, що навіть повітря навколо здається натягнутим. Срібна вишивка на ліфі мерехтить при кожному русі грудної клітки, ніби дихає разом із нею. Витончене декольте відкриває рівно стільки, щоб збентежити, але не дозволити відвести погляд. Все виглядає пристойно — але водночач зухвало спокусливо. Волосся зібране у високу зачіску, акуратно скріплену шпильками й стрічкою, як того вимагає мода. З-поміж пасем вибивається один тонкий завиток — мов навмисно залишений, аби порушити бездоганність.

У її рухах немає ні штучності, ні показної грації — лише тиха обережність і, можливо, трохи ніяковості. Вона йде повільно, ніби не до кінця певна, що має право бути серед усіх цих пишно вбраних людей. Помітно, що Софія не почувається тут цілком на своєму місці — і саме це, дивним чином, лише підсилює її чарівність. Як і в Сола: його витонченість не з панського вишколу, а з внутрішньої зібраності, з потреби не зраджувати собі. Можливо тому вони обидвоє мені здаються правдивішими за більшість аристократів у цій залі.

Я не зводжу з неї очей. У грудях щось стискається — мовби хтось несподівано вирвав із мене подих. Не боляче, але достатньо, щоб завмерти. Мені раптом хочеться пройтися залом і позатуляти очі всім чоловікам, які на неї задивилися. Нехай дивиться лише один — я.

— Святі небеса… — озивається Ян майже з благоговінням, ледь помітно привідкривши рота. Його погляд, як і мій — спрямований у той самий бік, куди дивиться, здається, половина чоловіків у залі.

— Ні. І ще раз — ні, — раптом каже Соломон. Він робить крок уперед і зупиняється перед нами, мов вартовий, що охороняє браму до міста.

— Навіть не смійте дивитися в їхній бік, — продовжує він твердо, майже гримко. — У залі повно інших панянок, яким ви можете пускати бісики, кидати свої погляди й розводити балачки. Але не їм. Ці дівчата — не просто гарні. Вони справжні. Щирі. І не заслуговують ставати частиною ваших ігор.

Ян зводить брови, здивований раптовим запалом друга. Я теж дивлюся на Сола з нерозумінням. Ніколи не бачив, щоб він так реагував на дівчат. Цікаво, кого він захищає? Софію чи Ярину? 

— Котра з них? — бурмоче Ян, нахилившись до Сола.

— Що — “котра”? — кидає той, спантеличено зиркнувши.

— Котра з них тобі подобається? — уточнює Ян. — Бо збоку здається, що ти ось-ось накинешся на мене із Якобом і писки нам товктимеш через дівчат. Хоча, зауваж, на них усі задивляються.

Музиканти в кутку зали беруться до інструментів. Капельмейстер підносить смичок — і натовп поступово розступається, звільняючи місце для першого танцю.