Розділ 8. ЯКОБ

Маєток Замойських — один із найзаможніших у Львові. Розкішний будинок стоїть на пагорбі неподалік Галицької брами*, у кварталі, де міська забудова поступово розріджується і дозволяє вільніше розгорнути сад та господарські флігелі**. Зведений ще за часів Янового діда, він здіймається над довколишніми вулицями, мовби демонструючи давність і вплив роду. Кілька років тому його фасад перебудував знаний італійський майстер, спеціально запрошений з півдня — майстер, який працював і при віденських дворах. Відтоді ті самі ліпні вінки та витончені обводи колон красуються й тут, додаючи львівському краєвиду ноти палацової вишуканості.

Парк позаду будинку доглянутий до найменшої гілочки, спланований у стилі à la française***: прямі алеї, геометричні клумби, симетричні живоплоти з ідеально рівними лініями. У погожі ранки тут лунає плескіт невеликого фонтану, а з травника біля кухонного флігеля тягне ароматом лаванди й розмарину.

Всередині — кришталеві люстри, що сяють яскравіше, ніж ті, що висять навіть у костелі єзуїтів. Кожна грань їхніх підвісок ловить світло і розкидає його по стінах дрібними веселковими спалахами, так що очі мимоволі мружаться. Мені така показна розкіш байдужа — і все ж її неможливо не помітити. Вона тут повсюдна. Пронизлива. Всепоглинаюча. І хоч би як ти намагався триматися осторонь, вона однаково торкається тебе.

Парадну алею викладено білим вапняком, відполірованим до дзеркального блиску. Підкови коней ритмічно хрумтять по плитці — кожен удар відлунює легким металевим подзвоном, що губиться у повітрі. Уздовж фасаду — скульптури муз. Вони застигли на балконах у глибокій, майже надприродній тиші, їхні обличчя незворушні, а погляди спрямовані кудись поза тебе — наче вони не просто прикраси, а мовчазні охоронниці цієї пишноти. Фронтони**** розписані міфологічними сюжетами — Амур, що сипле стріли з неба; Аполлон з лірою; роги достатку, переповнені плодами; лаврові вінки, що символізують славу й непохитність. Усе тут промовляє про багатство, амбіцію й марнотратство — без сорому і без спроби щось приховати. І всюди — світло. Сотні вогнів. Ліхтарі вздовж алеї ллють м’яке жовте сяйво, яке грає у склі вікон, блимає на позолочених обрамленнях дверей та віддзеркалюється в полірованих колонах. 

Я сходжу з підніжки карети — й мене одразу огортає аромат свята. У повітрі витає теплий запах воскових свічок і дорогих парфумів — з нотками кедру, гіркого цитрусу та мускусу. Та крізь них усе одно пробивається живий, п’янкий аромат квітів: стиглий жасмин, що розпустився на клумбах біля входу, і густий дух троянд із доглянутих кущів уздовж фасаду. І десь поруч тонкою цівкою тягне вином — легким, ігристим, як нічна обіцянка.

Я заходжу до зали й неквапом минаю натовп, кивком вітаючись із кількома знайомими обличчями. У руках тримаю невелику оксамитову коробочку — всередині камейна брошка*****, привезена з Відня. Біла різьба по світлому агату зображає античну сцену, оправа — тонке срібло. Подарунок радше модний, ніж особистий, але, знаючи Терезу, він їй сподобається. А якщо ні — принаймні стане ще одним експонатом у її колекції прикрас. Я не надто переймався вибором подарунка, бо у Терези й без того є все, про що тільки може мріяти вісімнадцятирічна дівчина.

Перш ніж підійти до неї, я прямую до її батьків — Станіслава та Йозефіни Замойських. Вони стоять неподалік від каміна, мов уособлення всієї позолоти й ладу, що панує в цій залі. 

— Добрий вечір, пане Станіславе, пані Йозефіно, — я вклоняюся чемно, як належить. — Дякую за честь бути гостем у вашому домі. Він, як завжди, вражає своєю витонченістю й атмосферою.

Пан Замойський — огрядний чоловік із важким, але проникливим поглядом, у довершеній пудреній перуці з ідеально вкладеними локонами. У його манерах — зверхність і самовпевненість, притаманні людині, що звикла до влади й шани. Пиха в ньому не приховується — вона така ж невід’ємна частина образу, як тростина чи перстень на пальці. Замойський-старший не є втіленням доброчесності: подейкують про його жорсткість у справах і зневажливе ставлення до слуг. Та попри все це є одне, що викликає в мене до нього певну повагу: він щиро любить своїх дітей і знаходить для них час. Ну, якщо порівнювати його з моїм батьком, то він цілком може зійти за еталон батьківства.

Пані Йозефіна — цілковита йому протилежність. Тендітна, з витонченими рисами обличчя й лагідною усмішкою, яка, втім, не приховує справжніх емоцій. Усе, що вона думає, мов написано в неї на лобі. Коли Ян уперше привів мене до Замойських, мені вистачило одного її погляду, аби зрозуміти: пані Йозефіна хотіла звести мене з Терезою. Мене це неабияк напружило, але, на щастя, їхня донька виявила до мене не більше зацікавлення, ніж до охололої кави після сніданку — тож незручних моментів мені вдалося уникнути.

Станіслав Замойський киває схвально.

— Пане Вальдбург, — мовить він повільно, смакуючи кожен склад, — приємно бачити вас на балу.

— Якобе, ви, як завжди, неперевершений, — долучається пані Йозефіна з легкою усмішкою. — Відбою від панянок сьогодні точно не буде.

— Сподіваюся, бо я рішуче налаштований потанцювати як слід, — віджартовуюся й прямую до Терези.

Вона стоїть у самому центрі зали, наче в серці власного світу. Оточена дівчачим щебетом, захопленими поглядами й мерехтінням атласу. Тереза Замойська виблискує — не сукнею, а впевненістю в собі. Її вбрання — кольору рожевого персика (так, я знаю точну назву цього відтінку: Ян так емоційно розповідав, як переплутав кольори під час вибору тканини, що складно було не запам’ятати). Волосся вкладене у химерний візерунок, рясно оздоблений перлинами. Усмішка — безневинна, майже зворушлива, але за нею ховається гострий норов. Чоловікові Терези я точно не заздрю. Характером вона явно не в матір удалася — і можу з полегшенням сказати, що мені пощастило не справити на неї враження в романтичному плані. 

— Терезо, — злегка вклоняюся. — З днем народження. Бажаю тобі безліч вечорів, як цей — блискучих і виключно за твоїми правилами.