Розділ 7. СОФІЯ

Полички з пляшечками рівно вишикувані, шухлядки зачинені, пучки трав — розкладені на сушіння. У повітрі в’ється духмяний аромат звіробою, лаванди й розмаринових крапель. Люблю ці ранкові години, коли в аптеці панує тиша, і я можу впорядкувати думки між терезами, пуделками та нотатками з латинськими назвами.

Я саме занотовую рецепт для пані Ядвіги (цього разу допомагаємо їй із безсонням), коли двері аптеки з брязкотом розчиняються, і всередину голосно влітає Ярина.

— Софіє, — задихається вона, — ти мусиш прийти сьогодні після обіду. Мама нарешті закінчила твій корсет — час приміряти сукню!

— Добре, забіжу, — відповідаю, не відриваючись від записів. — Але тільки на примірку, без довгих балачок. Ще хочу заскочити до книгозбірні при колегіумі — шукаю одну латинську працю.

— Навіть не думай! — сміється вона, махаючи рукою. — Нам ще треба обговорити зачіску, стрічки, рукавички… І — ти чула? Пан Замойський запросив до себе всю родину Бжостовських із Кракова. Кажуть, у них син повернувся з навчання в Падуї — і тепер шукає наречену.

Ярина швидко перескакує з теми на тему: то говорить про кольори суконь, які тепер у моді, то згадує, що хтось із дівчат привіз нові парфуми з Відня, то раптом обурюється, що Луція Вельчек якось не так глянула на Яна, коли вона бачила його на ринковій площі. Я лише киваю й даю їй виговоритися.

Раптом дзвінок сповіщає про нового відвідувача, і ми обидві синхронно обертаємо голови до дверей. 

На порозі стоїть Якоб.

Сьогодні він охайно вдягнений, хоча вітер трохи розпатлав йому волосся — здається, це його зовсім не бентежить. Побачивши мене й Ярину за прилавком, він одразу натягує свою самовдоволену усмішку, яку береже спеціально, щоб мене бісити і з лев’ячою впевненістю рушає до нас. 

Ярина легенько штовхає мене кулачком під прилавком — на її мові це може означати все, що завгодно: захват, цікавість, радість, інтригу… Одне слово — щось хороше. Чого в мені присутність Якоба точно не викликає. Навпаки: щоразу, коли він з’являється поблизу, всередині ніби щось стискається. Я втрачаю впевненість, наче руки більше не слухаються. Здається, що все, до чого я доторкнуся, просто розсиплеться. Бо він — це енергія руйнації. Зухвалий. Зарозумілий. І надто добре усвідомлює власну силу.

— Доброго ранку, фройляйн Софіє, — спокійно вітається Якоб, окидаючи поглядом аптеку, ймовірно в пошуках батька.

— Батько поїхав у справах. Сьогодні я за нього, — відповідаю, намагаючись звучати рівно й професійно.

Та варто його яструбиному погляду зустрітися з моїм — і я відчуваю, ніби він кидається на мене очима. Як хижак, що вже вибрав здобич. Саме про це я й казала. Він небезпечний. Він на мене діє гірше за отруту.

Я ледве витримую наші мовчазні дивоглядки — кожна секунда розтягується до вічності. Та коли Якоб першим відводить очі, нахиляючись до сумки, я подумки святкую перемогу — хай і дрібну, та все ж солодку.

Ярина миттєво зиркає на мене — в очах невгамовна цікавість. А тоді так само уважно переводить погляд на Якоба. Він робить ще один крок уперед, зупиняючись майже впритул до прилавку, і його усмішка миттєво розквітає — ще ширша й самовдоволеніша. Хоча, здавалося б, куди вже більше.

— Дозвольте представитися, — чемно схиляє голову. — Якоб Вальдбург.

Ні-ні-ні! Тільки не це. Він знову вмикає ту чарівну версію себе, яку демонстрував моїй мамі. Цей ввічливий, блискуче усміхнений хлопець — мов створений для підкорення жіночих сердець. А серце Ярини таке щире, що він без жодних зусиль у нього увійде, як павич у квітник.

— Ярина Юрчак, — озивається вона з блиском в очах (ось про це я й кажу). — Я подруга Софії. 

— Так і знав, що в таких кактусів, як фройляйн Софія, обов’язково мають бути квітучі подруги, — усміхається він, виливаючи на мою подругу всю свою чарівність, ніби й не наробив мені вже достатньо лиха.

Як так вийшло, що Якоб Вальдбург зачарував усіх, кого я люблю? Маму, Катрю, Ярину… Пощастило, що хоч тато не піддався. Хоча, якщо подумати, він узагалі ні на чиєму боці. Залишається тільки одне — чекати, коли Якоб нарешті повернеться до свого Відня. І тоді я знову зможу дихати спокійно. 

— Кактуси теж квітнуть. Просто не марнують своїх квітів на усіляких… — я кривлюся, але встигаю проковтнути завершення, перш ніж воно злетить із язика. Не варто давати йому задоволення бачити, що мене так легко вивести з рівноваги.

Якоб мовчить кілька секунд, не зводячи з мене погляду. І той погляд такий, що хочеться відповісти — бажано якомога грубіше. Згадати всі лайки, які я коли-небудь чула, й вихлюпнути їх йому в те занадто красиве обличчя як для такого гівнюка як він. 

— Софіє, якщо вже про кактуси, — нарешті озивається він, — то, гадаю, краще бодай іноді квітнути для всіляких… — робить паузу, простягає руку й без жодного поспіху зриває ромашку з вази на прилавку. — …ніж не квітнути зовсім.

Якоб легко нахиляється через прилавок — і, перш ніж я встигаю бодай кліпнути, закладає квітку мені у волосся. Я завмираю. Що він, чорт забирай, робить?

— Мені здавалося, ви вивчаєте медицину, а не ботаніку, — кидаю сухо, намагаючись приховати розгублення. Хоча сумніваюсь, що мені це вдається — щоки палають, і я це чудово відчуваю.

— А мені здавалося, ми ще минулого разу перейшли на «ти», — безтурботно відгукується він. Мій тон його зовсім не зачіпає. Навпаки — Якоб, здається, щиро розважається, граючись моїм роздратуванням і збентеженням. І, що найнеприємніше, робить це напрочуд вміло.

Якби в мене вистачило сили — я б просто виштовхала його з аптеки. Але зважаючи на його зріст, поставу й цю безсоромну самовпевненість, навряд чи мені вдасться зрушити його хоча б на сантиметр.

— Софіє, я, мабуть, піду, — обережно втручається Ярина. — А ти, якщо матимеш хвилинку, забіжи на примірку.

— Ні, не йди, — майже відчайдушно хапаю її за руку. Мені панічно не хочеться, щоб вона залишала мене наодинці з Вальдбургом. Можете вважати мене жалюгідною — але в її присутності значно спокійніше.