Розділ 6. ЯКОБ

— Medicus, medici, medico, medicum, medico… — повторює Міхаель, злегка нахиливши голову й морщачи лоба, наче намагається втиснути латинську граматику просто собі в череп. Він водить пальцем по рядку, неначе це допоможе словам краще закарбуватися. Його голос звучить упевнено, хоч наприкінці кожного слова чується заминка — як у дитини, що завзято зубрить уже не першу годину, бо відступати соромно.

Я бачу, як сіпається м’яз на його щоці, — знак того, що він виснажився. Але продовжує. Бо мусить. Бо хоче заслужити бодай крихту батькової уваги. Похвалу. Погляд, у якому буде щось більше, ніж сухе: «Добре, продовжуй». Наш батько ніколи не помічав цих дрібниць. Він не чоловік, а ходяча енциклопедія з хвороб і ліків: завжди зібраний, точний, виважений — і абсолютно невразливий до наших переживань чи досягнень. До пацієнтів він ставиться з більшим співчуттям та увагою, ніж до власних дітей.

І, на жаль, для нас із братом це вже давно не просто звичка. Це рана — не свіжа, не кровоточива, але така, що ниє щодня. 

Я підходжу ближче, сідаю на край столу й лагідно кладу долоню Міхаелеві на плече.

— Ти молодець, — кажу м’яко.

— Medicus — лікар, medici — лікаря, medico — лікарю, — бурмоче він захекавшись, ніби це заклинання. — Medicum — лікаря, medico — лікарем…

— А ще medice, — додаю з легкою усмішкою, — якщо захочеш звернутися напряму. Скажеш: «Salve, medice!»* — і, можливо, батько навіть усміхнеться тобі.

— Він радше усміхнеться, якщо побачить, що ти вчасно прийшов на сніданок, а не через мої старання в латині. 

Я опускаю очі.

— Вибач, — кладу руку йому на плече. — Це моя провина. Я не мав залишати тебе самого вранці.

В думках зринає спогад про сніданок у родині аптекаря. Думаю, Міхаелю там сподобалося б. Можливо, він би відчув те, чого нам завжди бракувало вдома — спокій, затишок, трохи людського тепла. У нашому домі цього ніколи не було. І в нашому батькові — тим паче. 

Міхаель мовчить. Але його плечі під моєю рукою трохи розслабляються, наче він нарешті дозволив собі видихнути — без страху, що хтось це помітить і назве слабкістю.

— Я не злюся на тебе, — каже він тихо, поглядаючи вбік. — А от батько так.

Міхаелю лише десять, але він такий кмітливий і зібраний, що часом видається зрілішим за багатьох дорослих. Я ж у його віці був безтурботним щасливчиком — оточеним маминим теплом, пестощами та турботою. Він же ніколи цього не мав: його виховували доглядальниці. Мама померла при пологах, народжуючи його.

Порівнюючи своє дитинство з його, відчуваю, як стискається серце. І в цій тузі є щось схоже на провину — наче я винен у тому, що мені пощастило більше і що не можу поділитися з Міхаелем тим маминим теплом, яке зігрівало мене в дитинстві.

Кожного разу, коли намагаюся заговорити з батьком про це, чую одне й те ж саме:
«Ви живете так, як інші тільки мріють. І все це — завдяки мені. Менше жалійтесь, більше працюйте».

Завжди одна й та сама відповідь.

Я тягнуся до Міхаеля, хапаю його за чуба й куйовджу темні кучері, змушуючи його сердито відмахнутися.

— Ей! — бурчить він, але на обличчі з’являється щира усмішка. Я підморгую й закриваю книжку, притискаючи її долонею, щоб брат навіть не думав тягнутися назад.

— Латина зачекає. Ходімо краще — на Штурм замку**.

— Але цього разу я — нападник, — відповідає Міхаель, підхоплюючись з місця.

Ми вдвох стаємо на коліна перед скринькою з іграшками й витягаємо невеличкі фігурки з дерева й глини. Це наша спільна спадщина — покійний дідусь Ґотфрід вирізав частину сам, решту ми доробили власноруч із Міхаелем. Батько ніколи не брав участі: він уникає будь-якої роботи, що може хоч трохи травмувати руки й завадити його практиці.

Серед фігурок є вежі, схожі на мініатюрні діжечки, гладкі стіни з дубових паличок, захисники у вигляді товстеньких фігурок із вирізаним хрестом, і нападники — нижчі, але з загостреними шоломами. Кожна фігурка має свій характер, свої дрібні подряпини — сліди наших битв. Ми оберігаємо їх як святині.

У кожного з нас є по шість воїнів і одна башта — центральна цитадель. Міхаель зосереджено розставляє своїх нападників у напівколі, прикусивши губу так, як робить завжди, коли вигадує стратегію. Я — зводжу «фортецю», ретельно підганяючи стіни одна до одної. Вежі обвожу пальцем, ніби заклинаючи їх триматися.

— Готовий до облоги? — з блиском в очах питає брат. У ньому з’являється той живий вогник, якого так бракувало на уроках латини.

Я радію, що хоч трохи зміг підняти йому настрій.

 — Завжди готовий, — відповідаю. — Але попереджаю: хто все зламає — той і будує заново.

— А якщо я виграю — забираю останній шматок яблучного рулету, — ставить умову Міхаель.

— Домовились!

Ми граємо на підлозі біля вікна, де сонце падає косо й тепле світло підсвічує мініатюрні «вежі» та «воїнів». Кожен хід супроводжується коментарями, сміхом, уявними викриками й битвами.

— Мій лучник збиває твою західну стіну! — вигукує Міхаель.

— А мій захисник кидає в нього казан окропу! — відповідаю я, пересуваючи глиняного вартового.

Ми сперечаємося, вигадуємо нові правила, які одразу ж забуваємо. Але наші веселощі переривають.

Підлога за дверима скрипить. Ми обертаємось одночасно. Знайомий ритм кроків змушує нас завмерти. Ще мить — і двері відчиняються. На порозі стоїть батько…

Зосереджений, у довгому темному камзолі, що підкреслює його сувору поставу. В одній руці — книга з темної шкіри, сторінка позначена пальцем, щоб не загубити думку. Він зупиняється на порозі й кидає погляд на фігурки, розкидані на підлозі, на нас — розпашілих, живих, радісних.

— Тут галасливіше, ніж у шинку, — сухо зауважує. — Одразу видно: старший син вирішив потішити мене своєю присутністю, замість того щоб тинятися містом без діла.

Міхаель миттєво випрямляється, не зводячись з підлоги — сидить рівно, наче одна з наших дерев'яних фігурок. Обличчя його серйознішає.