Розділ 5. ЯКОБ

Затишно й розслаблено. Саме так я почуваюся на сніданку з сім’єю аптекаря Гната Михайленка, хоч його самого навіть вдома нема. Ніби цей масивний стіл із ледь стертою поліровкою, вапняні стіни, аромат свіжозвареної кави й пирога з м’ясною начинкою, щойно вийнятого з печі, — усе це мені рідне. 

Цього відчуття мені завжди бракувало. У кожному будинку, де ми з батьком зупинялись, — хоч би як довго жили — щось усе одно залишалося тимчасовим, чужим. Там не осідало тепло. Ні в подушках, ні в стінах. Наші валізи завжди були наполовину зібрані — напоготові, як і ми самі. Можливо, саме тому мене так зворушує ця проста сцена сніданку в родині аптекаря. За цим столом є місце для сміху, для теплих поглядів, для тиші. Місце, де, здається, тебе люблять — або хоча б можуть полюбити.

І хоч старша донька аптекаря сидить навпроти й дивиться на мене так, ніби мріє вбити виделкою, а не поділитися хлібом із маслом. Але навіть це не ображає мене. Навпаки — пробуджує щось викличне й азартне. Чи дражнитиму її й далі? Безперечно. При першій-ліпшій нагоді. Я хапаюся за кожен випадок відчути щось справжнє й живе. Бо інакше всередині лишається лише порожнеча. А порожнеча — це не просто відсутність, це тиск. Вона розширюється, стискає грудну клітку зсередини й вбиває все, що ще не встигло охолонути. Якщо нічого не відчувати — лишається тільки біль, той, який я накопичив за всі ці роки. А біль — річ тиха, вперта, ниюча. Він точитиме мене, доки не зламає. А я не можу цього допустити. Я потрібен Міхаелю.

Роблю кілька ковтків кави й крадькома спостерігаю за Софією. Вона якраз намащує на теплий хліб із хрусткою скоринкою вишневе варення. Її рухи зосереджені, навіть трохи урочисті — ніби весь сніданок зводиться до цієї миті. Туга коса трохи розтріпалася, кілька білявих хвилястих пасем вибилися й м’яко впали на щоку. Сині очі, гострий носик, повні губи — усе в ній водночас стримане і яскраве.

— Сподіваюсь, вам смакує, пане Якобе, — мовить пані Марія, і я розумію, що мене підловили. Вона точно помітила, на кого саме спрямований мій погляд.

Я випрямляюсь й перестаю витріщатися на Софію.

— Дуже, — відповідаю щиро. — М’ясний пиріг надзвичайно смачний.

З якихось невідомих причин мені справді хочеться сподобатися цій жінці. Можливо, тому, що вона — частина справжньої родини, того цілого, якого мені завжди бракувало.

Я відрізаю ще шматок пирога, обережно кладу його до рота й жую повільно.

— А що ваша мама готує на сніданок? — дзвінко питає Катря. Її голос щирий, життєрадісний — ніби ця розмова для неї найцікавіше, що могло трапитися сьогодні. Вона, як і сестра, їсть хліб із варенням; крихти прилипли до пальців, але її це зовсім не турбує.

Я на мить вагаюся. Роблю кілька ковтків кави, намагаючись виглядати непроникним — хоча питання б’є прямо в груди.

— Моя мама померла, — відповідаю. — Але у нас є фрау Ґертруда, — додаю з легкою усмішкою, щоби не зробити атмосферу надто важкою. — І вона готує найкращий у світі Apfelstrudel*.

На кілька секунд настає тиша. Усі три погляди за столом спрямовані на мене.

— Вибачте, пане Якобе. Нам дуже шкода, — каже пані Марія. 

Катря розгублено кліпає, ніби не впевнена, як правильно реагувати, а Софія витримує мій погляд, але нічого не говорить. Її пальці повільно й обережно обводять край чашки — коло за колом. Я дивлюсь на цей рух, ніби це єдине, за чим здатен стежити зараз, і це заспокоює.

Щоб повернути розмові грайливу нотку, я нахиляюсь трохи вперед і звертаюся до Катрі, яка сидить навпроти поруч із сестрою:

— А ти, Катрю маєш улюблений смаколик? Такий, від якого не можеш відмовитися, навіть якщо вже наїлася?

Дівчинка широко усміхається, поклавши шматочок хліба з варенням на тарілку. 

— Вишнева галета**! — вигукує вона із захопленням. — Я можу з’їсти три шматки, якщо ніхто не рахує.

Вони із Софією схожі зовні — щоки, лінія підборіддя, сині очі — але характери, здається, геть різні. Катря — м’яка, лагідна, з тією дитячою романтичністю, яка не боїться питати вголос про зірки, смерть чи пироги. А от Софія… Софія — ні. Вона серйозна, гостра на язик, з поглядом, що читає тебе швидше, ніж ти встигаєш збрехати. У ній є щось загартоване — сила без надриву і впевненість без потреби визнання. І це видається мені напручуд магнетичним. 

— Пане Якобе, а вас і справді пограбували? — питає Катря з круглими очима й щирою цікавістю.

А ще здається, у цієї дівчинки справжній талант ставити незручні питання.

Так, мене справді пограбували. Але мені б не хотілося вдаватись у деталі, бо все це сталося тоді, коли ми з Яном поверталися вранці з борделю. Очевидно, хтось стежив за нами — і щойно Ян зник за рогом на мене напали.

Поки я намагаюся вигадати якусь більш пристойну версію цієї історії, мовчанка затягується. І тоді Софія вирішує приєднатися до розмови.

— То як вас пограбували, пане Якобе? — питає вона з вдаваною байдужістю, але в очах у неї — іскри. — Невже ви просто пішли на закупи, а злодій вихопив у вас кошик із сиром? Хотіла б я на це подивитися.

Софія хоч і не знає справжньої причини моєї заминки, але я, безперечно, не виглядаю як людина, що ходить зранку на базар за продуктами. І, схоже, вона отримує щире задоволення від можливості трохи познущатися з мене.

— Дівчата, не будьте надокучливими, — втручається пані Марія, не грубо, але з тією материнською інтонацією, що не підлягає обговоренню.

Ця жінка рятує мене дуже вчасно — я й справді не вигадав нічого путнього, що міг би сказати.

Сніданок добігає кінця. Я чемно підводжуюся з-за столу.

 — Щиро дякую за приємне товариство. Все було надзвичайно смачно, — звертаюся до пані Марії.

— Рада, що вам сподобалось, пане Якобе, — відповідає вона, підводячись також. — Софіє, будь ласка, проведи нашого гостя.

Софія реагує не одразу. Її пальці ще на мить затримуються на краю чашки, потім вона повільно кладе свою серветку на тарілку. На мене не дивиться, але я виразно відчуваю, що проводжати мене їй так само хочеться, як мити чужий посуд після весілля.