Розділ 4. СОФІЯ

Вранці повітря просякнуте димом із печей, духмяним запахом здоби й чимось їдким — можливо, це риба з ранкових прилавків, а може, плітки, якими перехожі щедро обмінюються дорогою на Великий базар*. Батько сьогодні в аптеці сам, а ми з мамою прямуємо туди разом. Я не скажу, що люблю ці походи, але добре знаю: як би вона не заперечувала, без моєї допомоги їй не впоратись. Нести два кошики, заповнені продуктами, — надто важко.

На Великому базарі, як завжди, панує гамір. Перекупки перекрикують одна одну, діти снують поміж лавками, гуси незадоволено туляться під ноги, ніби хочуть нагадати, що це й їхня територія. Ми з мамою швидко купуємо все за списком: десяток яєць, дві головки капусти, трохи сала, східні спеції, в’язку моркви, яблука з підвального кошика і — обов’язково — свіжу сметану від пані Гелени. Вона, як завжди, подає її в глиняному горнятку, обгорнуту лляною серветкою — наче то не сметана, а скарб.

Скупившись, ми доходимо до краю торгових яток, уже збираючись вирушати додому, коли серед руху раптом вирізняється група темних постатей. Біля роздоріжжя стоять кілька поліційних. А поміж них — син лікаря Вальдбурга.

Розхристаний, з темним розтріпаним волоссям, що густими пасмами спадає на лоб. Одяг на ньому значно кращий, ніж той, у якому я бачила його в аптеці. Він жваво щось пояснює поліційним, жестикулює руками — мов людина, яка водночас розповідає, переконує й виправдовується. Його голос із характерним німецьким акцентом чутно понад усі інші голоси. Та сама чітка, майже владна інтонація, яку я добре впізнаю з минулого разу.

— Що там сталося? — запитує мама, зацікавлено зупиняючись.

— Мабуть, знову хтось послизнувся на бруківці або загубив гаманець, — кидаю я, удаючи байдужість, і беру маму за руку, спонукаючи рушити далі. Мені геть не цікаво, що там з тим сином лікаря Вальдбурга. І ще менше — чому у нього розсічена брова і він виглядає так неохайно, ніби знову перевернув усе місто догори дриґом.

Один поліційний киває, інший щось занотовує у записник, а хлопець, здається, втрачає терпіння й різко розмахує руками. І раптом обертається. Його погляд ковзає по натовпу — і зупиняється на мені. Спершу він ніби розгублюється, а вже за мить — хапається за мій погляд яструбиною хваткою, такою самою, як тоді в аптеці. І нічого доброго вона не віщує.

— Фройляйн Софіє, будьте ласкаві — підійдіть до нас, — гукає цей зухвалець на весь базар.

— Ти знаєш цього молодика? — мама витріщається на мене, напевно подумки перебираючи всі свої невдалі спроби звести мене з кимось за останній рік.

Ну... я не зовсім у тому сенсі його знаю. Але так — ми знайомі. На жаль.

Мені не лишається нічого іншого, як підійти до поліційних. Мама, звісно ж, іде поруч — з гідністю жінки, яка хвилюється за свою доньку. 

Поліціянт чемно вітається, упізнавши мою матір, а потім зосереджується на мені:

— Панно Софіє, цей чоловік зчинив бійку. Принаймні, так виглядає. Але сам він каже, що не винен — що на нього напали й пограбували. Представився Якобом Вальдбургом. Стверджує, що його батько — лікар. Ви його знаєте? Можете підтвердити ці слова?

Якоб дивиться на мене з настирною впевненістю. У його очах — ні краплі сумніву, ні найменшого «а раптом вона скаже, що не знає мене». Пихатий, зарозумілий. Ненавиджу його. 

— Доню, це справді син лікаря Вальдбурга? — запитує мама. Її голос м’який, але в ньому є щось таке, що змушує мене кліпнути й поспішно відвести погляд.

— Так, — відповідаю коротко, рятуючи цього засранця від неприємностей. Не тому, що хочу — а тому, що це правильно. Було б украй нерозумно вдати, що я його не знаю й зіпсувати стосунки з лікарем Вальдбургом через його дурного сина. 

— Перепрошую за незручності, пане Якобе, — каже поліціянт, кивнувши з повагою. — Ми докладемо всіх зусиль, аби знайти тих, хто вас пограбував. Приємного вам дня. 

Поліціянти прощаються, кивають і розчиняються в базарному натовпі, залишивши нас наодинці з Якобом. Я миттєво смикаю маму за руку — мовляв, ходімо вже, поки не пізно. Але, як завжди, у моєї мами власне бачення ситуації. Її велике любляче серце готове співчувати навіть абсолютно сторонньому і тому, хто на це зовсім не заслуговує.

— Пане Якобе, з вами все гаразд? — запитує вона з щирою турботою в голосі.

— Так, дякую, — відповідає він, усміхаючись. Усмішка в нього — зухвала, як і весь він, але, мушу визнати, небезпечно приваблива. Якби не цей погляд — прямий, мов лезо, і трохи насмішкуватий — його легко можна було б прийняти за добре вихованого чоловіка. Можливо, навіть гідного захоплення.

— Пані… — промовляє він із ледве помітним нахилом голови, надаючи мамі можливість представитись.

— Пані Марія, — озивається мама з теплою усмішкою, очевидно підкорена його манерами. У її погляді —  сердечність, яку вона зазвичай зберігає для сиріт, покинутих собак і змоклих подорожніх, що стукають у двері під дощем.

І я вже бачу, як у її голові визріває чергова благородна місія: нагодувати, відігріти, приголубити.

— Пане Якобе, ваш ранок, схоже, був сповнений тривог, і я майже певна, що ви ще не снідали. Прошу вас до нас — Софія готує чудову каву.

— Мамо… — бурмочу я, не стримуючи роздратування. Ще трохи — і вона вирішить віддати йому мою кімнату, щоб той міг відпочити. Та хай іде туди, куди прямував — я вже й так допомогла.

— Це буде честю, пані Маріє, — відповідає Якоб, навіть не глянувши в мій бік.

Він ввічливо забирає кошика з маминих рук, і вже за мить вони жваво розмовляють, ніби знайомі не кілька хвилин, а щонайменше півжиття. Я ж, обтяжена власним кошиком (бо від мене ніхто й не думає його забирати) плентаюсь позаду них, спостерігаючи, як моя люба мама розквітає від уваги Якоба. Очевидно, вона вже вирішила: цей молодик — втілення виховання та чемності. Але мене так просто не обдуриш. Я знаю, який він насправді. 

Щойно ми піднімаємося на другий поверх до нашої кам’яниці й входимо до сіней, назустріч нам мчить Катря — моя дев’ятирічна сестра. Побачивши незнайомого чоловіка, вона різко зупиняється й миттєво ховається за мене.