Розділ 3. СОФІЯ

Ступаю на дерев’яну підлогу, що м’яко скрипить під ногами, й відразу вловлюю знайомий запах прасованого полотна, свіжої крейди й гарячого воску. «Майстерня Ґрації» розташована на другому поверсі кам’яниці на вулиці Домініканській над аптекою мого батька.

Простора зала з високими вікнами, крізь які щедро ллється м’яке денне світло. На вікнах — лляні напівпрозорі фіранки з дрібною вишивкою квітів, у кутках стоять вази з лавандою і геранню. Стіни, пофарбовані у світло-бежевий тон, прикрашені невеликими гравюрами з модних журналів із Відня та Парижа — силуети дам, глибокі вирізи, стрічки, що тягнуться аж до талії. Знаю ці ілюстрації майже напам’ять, бо майстерня належить пані Ганні Юрчак, матері моєї найліпшої подруги. Я буваю тут дуже часто.

— Софіє! — вигукує Ярина, вигулькуючи з комірчини з ниткою, перекинутою через зап’ястя, і пригорщею шпильок у долоні. — Я вже думала, що ти не прийдеш!

Усміхаюся й повільно знімаю легкий шалик, просочений вуличним пилом і солодкуватим запахом літніх цвітінь.

— Трохи затрималась у боніфратрів*, — пояснюю подрузі, сідаючи на вузенький ослін біля стіни під вікном, де зазвичай складають рулони тканини. — Ми з батьком відвозили їм замовлення, а вони дозволили мені заглянути в їхню бібліотеку. Там стільки цікавих книг… Я так захопилася читанням, що й не помітила, як промайнув час. Шкода лише, що жінок не впускають туди просто так — лише під наглядом і то як виняток, бо батько робить їм знижку на ліки.

— Ох, Софіє, може боніфратри пустили тебе лише на хвильку, бо злякалися, що ти там оселишся між тих їхніх книжкових полиць. Ти ж як тільки дорвешся до своїх медичних трактатів — тебе вже не відтягти.

Вона вмощується поруч на ослоні; її карі очі блищать від захвату, а голос раптом звучить урочисто — так, ніби подруга виголошує ярмаркову промову на Площі Ринок:

 — Мама сьогодні допомагає Замойським обирати тканини для нових суконь. Потім шитиме і пані Замойській, і її доньці.

Тітка Ганна одягає чи не половину львівських аристократів, тож новина сама по собі не дивує. Але по виразу Ярини я розумію — щось важливе я таки пропустила.

— І що це має означати? — обережно перепитую.

— Ти що, зовсім відстала від життя? — подруга дивиться на мене так, ніби я вийшла не з бібліотеки боніфратрів, а з печери. Та, побачивши, що я справді нічого не розумію, вона зітхає й починає пояснювати:

— У Терези Замойської скоро день народження. Їй вісімнадцять, і на честь цього Замойські влаштовують пишний бал! Кажуть, буде музика з Кракова, цілі кошики мигдальних тістечок і марципанів від пана Вайґля, французьке вино… і повно хлопців — зі Львова, Варшави, і навіть із самого Відня!

— А тепер, будь ласка, поясни, чому ти сяєш, як вранішнє сонце? — прижмурююся й злегка підводжу одну брову. — Бо я геть не вловлюю зв’язку між тобою і Терезою Замойською.

— У знак вдячності за сукні вона запросила нас із мамою на бал! — Яринин голос тремтить від хвилювання, ніби це особисте послання від самої імператриці. — І дозволила мені взяти свою найліпшу подругу. Тебе. Софіє, ти тільки уяви, яка це для нас можливість!

О, уявляю! Це даремне марнування часу й повільне катування тіла, затягнутого в корсет так, що дихати можна хіба молитвами. А потім усі ще й дивуються, чому дівчата непритомніють — на таких подіях. 

— Вибач, але ні, — відмовляюся. — Бал — це не моє. Я не шукаю знайомств із аристократами. Та й не вмію ні танцювати, ні вести світські бесіди з ними так, щоб не здаватися смішною. Їхнє товариство мене напружує, і я готова терпіти їх хіба що в аптеці, коли вони приходять по ліки.

— Софіє там буде Ян, — розігрує подруга свою козирну карту.

Все одразу стає на свої місця. Картинка в моїй голові виглядає тепер набагато чіткіше.

Відтоді, як Ярина вперше побачила Яна (якщо пам’ять мені не зраджує, це було на Площі Ринок, коли нам було років десять чи трохи більше), її світ почав обертатися навколо нього. Він раз чи двічі заговорив з нею в дитинстві, а коли подорослішав, то не кинув на неї й погляду — воно й не дивно, бо ж він син одного з найбагатших шляхтичів Львова, а Ярина — донька кравчині. Але вона й досі не може перестати фантазувати про цього хлопця. Якби існував якийсь засіб чи настоянка від такої безтямної закоханості — я б давно її зварила. Бо вже немає сил дивитися, як вона марніє через того, кому абсолютно байдужа.

З його вибагливою матір’ю та сестрою, які мало не щотижня замовляють нові сукні, Ян іноді приходить із ними до пані Ганни в майстерню. І щоразу, коли Ярина бачить його на порозі, в неї ледь не стається сердечний приступ.

Ян — справжній красень, і, здається, розуму йому теж не позичати. Тут я не сперечаюся. Але ж Замойські, мабуть, давно пригледіли йому вигідну партію — доньку когось із львівських аристократів або якусь заможну панянку з Варшави чи Кракова. Ким би вона не була, це точно не моя подруга.

— Ярино, ти знову себе обнадіюєш, — нагадую, хоч і знаю, що марно.

Я не прагну розбивати мрії, але реальність рідко буває кольору троянд. Як мені ніколи не потрапити до університету — бо кому спаде на думку офіційно вчити медицині дівчину, — так і Ярині навряд чи судилося бути з Яном Замойським. І чим раніше вона це усвідомить, тим менше болітиме. 

Ярина на мить замовкає, але в її очах і далі палає вперта надія.

— Доки він не одружився, я вірю, що маю шанс. Але я не зможу ним скористатися, якщо моя найліпша подруга у світі не підтримає мене й не піде зі мною на бал. Мама погодилася нас супроводжувати. Софіє, будь ласка…

Ярина дивиться на мене таким благальним поглядом, що я — як завжди — не витримую. Зрештою погоджуюся піти з нею на той клятий бал у Замойських. Упевнена, що мої батьки мене відпустять: ще й зрадіють, що мені випаде нагода засвітитися серед аристократів міста.

— Ти не пошкодуєш, обіцяю! Мама нам пошиє найвишуканіші сукні у всьому Львові! — Ярина підхоплюється й пурхає по майстерні, мов дитина, якій дозволили обирати льодяники на ярмарку.