Розділ 2. ЯКОБ

Я ніколи не хотів полишати Констанца.

Це зовсім не те провінційне болото, яким його уявляють ті, хто судить про місцевість із карт та пліток. Констанц — спокійне, гідне місто з глибоким корінням і багатою історією. Кожен камінь на вулиці знає більше, ніж деякі професори з Віденського університету, куди я потрапив завдяки батькові-хірургу.

У Констанці ми жили неподалік від собору, і щоранку мене будили глухі удари дзвонів, що розліталися над гладдю Боденського озера. Вода там знала всі відтінки тиші — від лагідної, як перші промені сонця, що ковзають крізь віконниці, до тривожної, коли ранковий туман стирав обриси міста, ніби хтось навмисне стискав реальність у жмені.

Родину Вальдбургів у Констанці шанують уже кілька поколінь. Мій дід, Ґотфрід Вальдбург, був не просто бароном, а опікувався пристанню та свого часу домігся розширення торгових прав для ремісників, чим урятував місто від занепаду. Старший брат батька, дядько Леонгард, продовжив його справу і досі вважається людиною, до якої йдуть по пораду навіть ті, хто при владі.

Батько ж, попри титул барона, повагу здобув зовсім не ним. Про нього говорять як про блискучого хірурга, який урятував не одне життя. Кажуть, він один із найкращих у всій Габсбурзькій монархії — але цього ніколи не скажеш про нього як про батька.

У нас був затишний дім, чимало друзів, звичні радощі й плани на майбутнє. Я любив це життя — з усіма його дрібницями: шумом пристані, криками човнярів, що поверталися з озера, вечорами в домі дядька. Та з часом Констанц став для батькових амбіцій затісним. Коли ж йому надійшла пропозиція викладати у Віденському університеті, він без вагання вирішив залишити рідне місто й перевіз нас з братом до столиці монархії.

Батько каже, що головною причиною переїзду був мій вступ до Віденського університету, але це лише зручне прикриття його власних цілей. Насправді я ніколи не прагнув вступати туди, а тим паче — на медичний факультет. У мене немає його таланту до медицини й ніколи не буде, хоча він уперто робить вигляд, ніби не бачить цього.

Я не раз думав утекти з дому. Та я не міг покинути Міхаеля — залишити його сам на сам із батьком було б надто жорстоко. Він потребував мене так само, як і я його. Зникнути з його життя, не озираючись, означало зрадити його довіру. Але й утекти з десятирічним братом я не міг: як би я забезпечив йому гідне життя, переховуючись?

Тож я зціпив зуби й підкорився волі батька. Ми переїхали до Відня — і це місто швидко розпестило мене, поглинуло цілком, лишивши від мого старого життя лише тінь.

Поки батько будував свою кар’єру — вів приватну медичну практику, консультував високопоставлених пацієнтів, читав лекції в університеті та проводив показові операції, — я абияк відсиджував пари, катався верхи на конях у маєтках аристократів і проводив ночі на балах, що нерідко закінчувалися аж на світанку. Моє життя завжди було хаотичне — як вино, що переливається з келиха: без форми, без меж, але інколи — напрочуд п’янке. 

У Відні я не почувався ні по-справжньому задоволеним, ні щасливим. Хоч, зізнаюся, й не був нещасним — я просто дозволяв подіям траплятися зі мною, не надто опираючись. Порушував правила, ігнорував батькові настанови, заходив за межі дозволеного й фліртував із законом, мов із кокетливою панянкою на вечірці. Мені все сходило з рук, бо батько дбав про власну репутацію більше, ніж про мене чи Міхаеля, і витягував мене з кожної халепи. Ми були для нього радше додатком до вивіски «ідеальної родини хірурга», ніж живими синами зі своїми потребами й болями. І саме тому я навчився жити так, ніби нічого не має справжньої ваги — зухвало, голосно, й завжди трохи навмисно несерйозно.

****

Я заходжу до ресторації «Золотий Ґуральник, затишно розташованої неподалік Порохової вежі*. Ця частина Львова — старовинна, спокійніша за гамірні ринкові вулиці: з бруківкою, що стиха побрязкує під копитами, і мурами, які досі бережуть у собі відлуння давніх облог. Усередині напівтемно: важкі фіранки із синього сукна захищають від літньої спеки. Вони поглинають світло, огортаючи приміщення м’якою прохолодою. Зал просторий, зі стінами, оббитими темним деревом, широкими арками та високою стелею, що спирається на масивні балки. У повітрі змішуються запахи смаженого м’яса, свіжого хліба, диму з глиняних люльок і гіркуватого духу міцного питва, яке тут наливають щедро, з тією ввічливою урочистістю, що личить доброму закладу. Завсідники сидять за важкими дубовими столами, а келихи з медівкою та вишнівкою блищать у тьмяному світлі лампад. У глибині хтось виводить мелодію на цимбалах і скрипці, а поруч за столиком двоє купців гаряче сперечаються про нові тарифи на сіль. Тут завжди людно — і тут завжди можна дізнатися, що діється в місті. Я зрозумів це вже в перший день свого приїзду до Львова. Саме тоді я й познайомився із Соломоном Лейбовичем — сином власника «Золотого Ґуральника» і одним із двох моїх найліпших друзів у цьому місті.

Сол мені щиро подобається. Мабуть, тому я й проводжу більшість свого вільного часу або тут — бо він допомагає своєму батькові в ресторації, — або в «Будинку троянд», закладі куди менш пристойному, зате не менш приємному.

Я займаю столик під стіною — зручне місце, звідки видно весь зал. Невдовзі до мене підсідає Сол: бадьорий, як завжди, і збуджено балакучий.

— Радий тебе бачити, Якобе, — усміхається до вух. — Кажуть, що днями одна панянка так задивилася на тебе на Площі Ринок, що заплуталася в подолі своєї спідниці й гепнулася просто на бруківку.

Я відкидаюсь на спинку крісла, хмикаю й, не без лукавства, відповідаю:

— Ще б пак, — знизую плечима. — Я й сам би впав, якби побачив таку красу, як я.

Соломон вибухає сміхом, підтягує до себе чашку м’ятного чаю — коли він допомагає батькові в ресторації, то ніколи не п’є. А мені підсуває келих вишнівки — знає, що я не проти почати вечір із чогось міцного. Примружується хитро: