Розділ 1. СОФІЯ

Запах сушених трав і свіжозварених настоянок просочує стіни «Аптеки під Левом» — і так само тихо, непомітно проникає в мене. Він тут завжди — стійкий, терпкий, із ледь вловимою солодкавістю лакриці й алтеї, що переплітається з прохолодною різкістю м’яти та гіркотою полину. Це запах знань і досвіду, що осів між полиць, у щілинах старих ящиків і між пожовклими сторінками батькових медичних фоліантів — де сучасні латинські терміни химерно змішуються з рецептами алхіміків ще з минулого століття.

Я зав’язую на голову хустку, щоб волосся не спадало на обличчя, вдягаю полотняний фартух — густо зітканий, вибілений до майже молочного кольору, з широкою грудкою та довгими зав’язками, що двічі обгортають талію. Тканина трохи жорстка від крохмалю, з кількома нерівними швами, які тато колись підлатав власноруч. На грудці пришита вузенька кишенька для ложечки, скляної палички та складаного ножика, а нижче — дві глибші кишені для флакончиків, трав і пачок з порошками. Затягнувши зав’язки міцніше, я берусь до своєї щоденної роботи.

За дерев’яною стійкою стоїть батько, обережно фільтруючи темну настоянку крізь льняний конус у вузьку склянку-реторту*. Його рухи точні, впевнені, загартовані роками: він відміряє краплі майже без погляду, лиш слухаючи, як повільно стікає рідина. Батько працює старанно й з любов’ю, і кожен звук — легке дзенькання скла, тихе шелестіння рецептурної книги, скрип дерев’яної стійки — видає в ньому досвідченого аптекаря.

— Софіє, змішай нову порцію порошку від головного болю, — просить він, не відриваючись від роботи.

— Зараз усе зроблю, — розв’язую маленький мішечок з подрібненими коренями й травами.

Мої пальці знайомо перебирають інгредієнти: вербова кора — природний анальгетик, м’ята — для заспокоєння, сушена лаванда — щоб зняти напругу. Лопаткою розтираю їх у дрібний порошок. Я знаю, як діють ці рослини. Знаю, як можна їх скомбінувати ефективніше. Але я — жінка. І цього досить, щоб моя думка не мала жодної ваги ніде, окрім аптеки мого батька. Досить, аби жоден медичний університет — ні у Кракові, ні у Відні, ні деінде — не прийняв мене на навчання. Принаймні офіційно. Медицина для мене — закрита. Як і будь-яка інша наука, що вимагає не лише гострого розуму, а й чоловічого імені.

Я можу прочитати всі батькові книги, вивчити властивості кожної трави, запам’ятати, мов молитву, популярні рецепти настоянок і порошків. Можу навіть краще за багатьох чоловіків розуміти, як влаштоване людське тіло і як його лікувати. Але це нічого не змінить. Я ніколи не стану самостійною лікаркою. Усе, на що я можу сподіватися, — бути помічницею батька в аптеці. І я хапаюся за цю можливість, бо це — бодай щось. Це більше, ніж нічого.

— Софіє, люба, допоможеш мені? — лунає знайомий голос пані Ядвіги.

Вона приходить сюди ледь не щотижня — якщо не лікувати себе, то когось із родини. 

— Звісно. Що вас турбує? — підходжу до прилавка.

— У мого чоловіка вже три дні поганий апетит…

Хочеться розсміятися вголос: лише місяць тому вона забігала до нас по засіб, щоб зменшити його апетит, але змушую себе зберігати серйозний вигляд. У таких, як пані Ядвіга, хвороби змінюються швидше, ніж мода на нові сукні у Парижі.

— Поганий апетит, кажете? — перепитую обережно.

— Так, уявіть собі! — пані Ядвіга драматично змахує руками. — Спочатку їв, як ведмідь, а тепер — ні крихти в рот не бере! Тільки сидить і жаліється на життя.

Я пригадую, що ж було в тій настоянці, яку вона брала минулого разу у нас. Тирлич, імбир, цитварний полин — усе для пригнічення надмірного апетиту. Очевидно, пані Ядвіга не розрахувала дозування.

— Можливо, він чимось засмучений? — розминаю в пальцях засушений корінь дягелю.

— Засмучений? — її очі округлюються. — У нього нема на що скаржитися! Чоловік добре їсть… тобто їв… спить у теплому ліжку, має дружину, яка дбає про нього. Що ще йому треба?

Що ще йому треба… гарне питання. Але варто лише копнути глибше — і мені доведеться вислухати від пані Ядвіги цілий перелік звичок, вад і дрібних гріхів її чоловіка. Я чую їх так часто, що ліпше не ворушитиму зараз цей вулик з бджолами.

— Думаю, я зможу допомогти, — повертаюсь до полиці зі скляними баночками. Підбираю кілька необхідних інгредієнтів: сушені квіти ромашки, мелісу та м’яту для заспокоєння, трохи калганового кореня для покращення травлення і, найголовніше, настоянку на анісі, яка стимулює апетит і додає сил.

— Ось, пані Ядвіго, — простягаю їй маленьку скляну пляшечку з темного скла. — Давайте йому по десять крапель у відварі двічі на день. Але цього разу без самостійних експериментів і стежте за правильним дозуванням.

— Я? Експериментувати? В жодному разі! — вигукує пані Ядвіга, приклавши руку до грудей, ніби сама думка про це її ображає.

Я лише усміхаюся, бо чудово знаю її звички.

— Дякую, Софіє, — киває вона, ховаючи пляшечку у складки сукні. 

— Нехай поправляється, — відповідаю на прощання.

Двері за нею зачиняються, дзвіночок дзвенить, і я ще мить стою, прислухаючись до віддалених кроків на бруківці. Потім повертаюся й ловлю на собі уважний погляд батька. Він дивиться на мене поверх окулярів, тримаючи в руках записи рецептів.

— Софіє, ти чудово справляєшся, — промовляє після паузи. — І клієнти люблять тебе більше, ніж мене.

Я чую в його голосі щиру похвалу. Але мовчу. Бо що я можу сказати? Що хочу більшого, але мені ніхто цього не дасть?

— У нас багато роботи, тату, — зрештою кажу.

Ми разом повертаємося до роботи — кожен до своєї.

Дзвіночок знову дзвенить. Двері аптеки відчиняються, і всередину заходять двоє чоловіків. Старший — віку мого батька, у довгому чорному сюртуку з високим коміром. Сюртук застебнутий на кілька гудзиків, під ним видніється світлий камзол, а на шиї — акуратно зав’язаний шийний платок. Його постава пряма, а рухи обережні. Молодший… На вигляд мій одноліток. Його темно-синій сюртук добре пошитий, але злегка зношений на ліктях і в трохи гіршому стані ніж у старшого чоловіка. Помітно, що хлопець не надто переймався зовнішнім виглядом, коли йшов сюди. Його штани — не надто нові, вузькі, заправлені у високі панчохи, які трохи сповзли. Ще одна річ, що видає в ньому або неохайність, або неуважність, або байдужість. Чорне вюнке волосся зачесане назад, хоча кілька пасем вибиваються на лоб. Він тримається впевнено, погляд роздратований, навіть зухвалий, ніби йому всі щось винні. Ми ще не знайомі, а він вже мені не подобається.