Епілог

Минуло кілька років.
Старий будинок Елізи давно стояв порожній.
Дзеркало більше не писало на склі.
Не показувало майбутнього.
Не кликало спадкоємицю.
Та Софія все одно пам'ятала той день.
День, коли вперше зрозуміла, що її життя належить їй самій.
Вона сиділа біля вікна, гортаючи стару книгу без назви.
На першій сторінці залишився лише маленький напис:
«Дзеркало може показати дорогу. Але крокуємо нею ми самі.»
Софія усміхнулася.
Поруч із нею лежав старий медальйон Елізи.
Вона більше не боялася його.
Для неї він став не символом спадкоємиці, а символом усіх жінок її родини, які колись намагалися зрозуміти таємницю дзеркала.
Марію.
Марту.
Елізу.
Її маму.
І її саму.
До кімнати зайшов Максим.
— Знову читаєш цю книгу?
Софія закрила її.
— Востаннє.
Він усміхнувся.
— Тоді, мабуть, настав час її сховати.
— Ні, — відповіла Софія. — Цього разу я залишу її там, де її зможуть знайти.
Максим здивовано подивився на неї.
— Навіщо?
Софія підійшла до книжкової полиці.
— Щоб наступна людина, яка почує дзеркало, знала: вона не зобов'язана ставати тим, ким її хоче бачити дзеркало.
Вона поставила книгу на полицю.
А поруч поклала медальйон.
Потім відійшла.
На мить у кімнаті стало зовсім тихо.
І раптом старе маленьке дзеркало на полиці ледь помітно блиснуло.
Софія завмерла.
На його поверхні з'явилися слова.
Усього два:
«ВИБІР ЗАВЖДИ ТВІЙ.»
Софія усміхнулася.
Цього разу вона не стала нічого питати.
Просто вимкнула світло й вийшла з кімнати.
Дзеркало залишилося позаду.
Мовчазне.
Спокійне.
І нарешті — вільне.
Кінець.