Розділ 20

Софія : 

Двері зачинилися просто перед нами.
Я здригнулася.
Тато одразу підійшов до них і спробував відкрити.
— Замкнено.
Мама подивилася на мене.
— Софіє, ти бачила цю дитину в дзеркалі?
Я кивнула.
— Так. Але це було не зараз.
Я подивилася на стару книгу.
На сторінці все ще був малюнок маленької дівчинки біля дзеркала.
І раптом я зрозуміла.
— Це не просто малюнок.
Я торкнулася сторінки.
Чорні лінії почали повільно змінюватися.
Малюнок став схожим на відображення.
А потім на сторінці з'явилися слова:
«ЇЇ ЗВАЛИ МАРІЯ.»
Я прочитала їх уголос.
— Марія?
Тато завмер.
— Цього імені не було в жодному з наших записів.
Книга перегорнула сторінку сама.
Там було написано:
«Вона почула дзеркало ще до Марти.»
Наступний рядок:
«Але вона не стала спадкоємицею.»
Я не розуміла.
— Чому?
На сторінці з'явилася відповідь:
«БО ВОНА ВІДМОВИЛАСЯ.»
У кімнаті стало тихо.
Я подивилася на старий ключ, який ми знайшли в коробці.
Тепер я знала, для чого він.
Я підійшла до стіни.
Там, де раніше нічого не було, з'явився маленький замок.
Я вставила ключ.
Повернула.
Клац.
Стіна відкрилася.
За нею не було іншої кімнати.
Там стояло маленьке дзеркало.
Не те велике дзеркало, яке ми знали.
Це було старе, маленьке дзеркало в дерев'яній рамці.
Я підійшла ближче.
У ньому з'явилася дівчинка.
Та сама.
Марія.
Вона подивилася просто на мене.
І я почула її голос.
Не в кімнаті.
У своїй голові.
— Я не хотіла, щоб дзеркало вирішувало моє життя.
Я затамувала подих.
— Ти тому відмовилася?
Дівчинка кивнула.
— Так. Але я залишила знання тим, хто прийде після мене.
Маленьке дзеркало потемніло.
А потім з'явився напис:
«СПАДКОЄМИЦЯ — НЕ РАБИНЯ ДЗЕРКАЛА.»
Я відчула, як у грудях стало легше.
Тепер я зрозуміла.
Еліза не передала силу.
Марта не була першою.
Марія не стала спадкоємицею.
Кожна з них робила власний вибір.
І тепер вибір був у мене.
Я повернулася до батьків.
— Я знаю, що робити.
Тато присів поруч.
— Що?
Я подивилася на нього.
— Я не буду знищувати дзеркало. Але й не дозволю йому вирішувати за мене.
Мама усміхнулася.
Тато поклав руку мені на плече.
— Саме цього хотіла Еліза.
Я подивилася на маленьке дзеркало востаннє.
На його поверхні з'явилися останні слова:
«ТЕПЕР ТИ ЗНАЄШ ПРАВДУ.»
А потім:
«СПАДКОЄМИЦЯ ОБИРАЄ САМА.»
Відображення зникло.
Двері кімнати відчинилися.
Ми вийшли з будинку.
Надворі вже світало.
Я ще раз озирнулася на старий будинок.
Колись тут почалася історія Марії.
Потім була Марта.
Потім Еліза.
Потім моя родина.
А тепер — я.
Я не знала, чи повернеться дзеркало колись знову.
Не знала, чи буде наступна спадкоємиця.
Але тепер мене це не лякало.
Бо я зрозуміла головне:
дзеркало може показати шлях.
Може показати минуле.
Може показати майбутнє.
Але воно не може прожити життя замість нас.
Я взяла маму за руку, а тата — за іншу.
І ми разом пішли додому.
А десь далеко, у старому будинку, маленьке дзеркало востаннє блиснуло ранковим світлом.
На його поверхні на мить з'явилося одне слово:
«ЗАВЕРШЕНО.»
І цього разу я йому повірила.