Розділ 19

Максим : 

Я ще раз перечитав останній запис у книзі.
«Там, де Еліза почула дзеркало вперше.»
Старий будинок.
Саме там могла залишитися відповідь.
— Ти впевнений, що нам варто туди їхати? — запитала Аліса.
Я подивився на Софію.
Вона сиділа поруч із книгою й тримала в руках той самий медальйон, який належав Елізі.
— Ні, — чесно відповів я. — Але якщо Еліза щось сховала, вона зробила це не просто так.
Софія підняла голову.
— Дзеркало хоче, щоб я це знайшла.
Я похитав головою.
— Дзеркало може хотіти чого завгодно. Але рішення все одно за тобою.
Софія усміхнулася.
— Тоді я хочу дізнатися правду.
Старий будинок стояв на околиці міста.
Коли ми під'їхали, я відразу впізнав його з фотографії.
Невеликий, майже повністю схований за деревами.
Дерев'яні стіни потемніли від часу. Вікна були закриті, а на дверях висів старий металевий замок.
Я дістав ключ, який дала нам бабуся.
Замок клацнув.
Двері повільно відчинилися.
Усередині пахло старим деревом, пилом і чимось дивно знайомим.
Софія міцніше стиснула мою руку.
— Тату…
— Я тут.
Ми зайшли.
У першій кімнаті майже нічого не залишилося. Старий стіл, кілька стільців і шафа.
Але на стіні висіла фотографія.
Я підійшов ближче.
На ній були дві молоді дівчини.
Еліза.
І Марта.
Під фотографією був напис:
«1958. День, коли все почалося.»
Я завмер.
— Але книга казала, що перший справжній контакт був у 1961…
Аліса підійшла до мене.
— Можливо, у 1958 році почалося щось інше.
Софія раптом подивилася на стіну.
— Там.
— Де?
Вона показала на фотографію.
Позаду неї була маленька темна пляма.
Я зняв рамку.
За фотографією в стіні виявилася неглибока ніша.
А в ній — маленька дерев'яна коробка.
На кришці був вирізаний символ дзеркала.
Я обережно взяв її.
— Це точно належало Елізі.
Ми відкрили коробку.
Всередині лежали три речі.
Старий ключ.
Маленький аркуш паперу.
І ще один медальйон.
Я взяв записку.
На ній було написано:
«Якщо ви знайшли це, значить, дзеркало вже прокинулося знову.»
Нижче:
«Не віддавайте ключ дзеркалу.»
Я насупився.
— Якому дзеркалу?
Софія мовчала.
Потім її медальйон раптом став теплим.
Вона торкнулася його.
І в ту саму мить десь у будинку пролунав тихий звук.
Дзень.
Наче хтось торкнувся скла.
Я підняв голову.
— Тут є ще одне дзеркало?
Аліса похитала головою.
— Наскільки я знаю — ні.
Ми рушили на звук.
Він привів нас до кінця коридору.
Там була стара дерев'яна стіна.
Нічого більше.
Я провів рукою по дошках.
Одна з них хитнулася.
— Стійте.
Я натиснув сильніше.
Дошка відсунулася.
За нею відкрився вузький прохід.
Софія подивилася всередину.
— Там кімната.
Ми зайшли.
Кімната була маленькою.
Посередині стояв стіл.
А на столі лежала книга.
Така сама товста, як та, яку ми знайшли раніше.
Але ця була набагато старішою.
Я підійшов до неї.
На обкладинці не було назви.
Тільки один символ.
Дзеркало.
Я відкрив першу сторінку.
І прочитав:
«1958 рік. Марта знайшла мене.»
Друга сторінка:
«Але дзеркало було не саме.»
Я перегорнув сторінку.
Там було лише одне речення:
«До Марти тут уже хтось жив.»
Я відчув, як по спині пробіг холодок.
— Хтось жив у цьому будинку?
Аліса дивилася на сторінку.
— І знав про дзеркало.
Я перегорнув ще одну сторінку.
Там був малюнок.
Старе дзеркало.
Поруч — маленька дитяча фігура.
А над нею напис:
«ПЕРША ЛЮДИНА, ЯКА ПОЧУЛА ЙОГО ДО МАРТИ.»
Я подивився на Софію.
Вона зблідла.
— Тату…
— Що?
Вона повільно показала на малюнок.
— Я бачила цю дитину.
— Де?
Софія подивилася мені прямо в очі.
— У дзеркалі.
Я не встиг нічого відповісти.
Бо в кінці кімнати щось тихо клацнуло.
І двері за нами…
самі зачинилися.