Розділ 18

Софія : 

Я ще довго дивилася на слова в книзі.
«ЗНАЙДІТЬ ТЕ, ЩО ЕЛІЗА СХОВАЛА.»
Усі мовчали.
Тато переглядав сторінки знову й знову.
Мама стояла біля дзеркала.
А прабабуся дивилася на книгу так, ніби побачила привида з власного минулого.
А я думала лише про одне.
Що могла сховати Еліза?
— А якщо це щось маленьке? — запитала я.
Мама повернулася до мене.
— Що ти маєш на увазі?
— Медальйон теж був маленьким. Можливо, вона сховала ще щось таке.
Тато задумався.
— Логічно.
Я знову подивилася на книгу.
Між сторінками щось блиснуло.
— Стривайте!
Я обережно перегорнула сторінку.
На краю палітурки була маленька кишенька.
Я просунула пальці всередину.
Там лежав складений папір.
— Я щось знайшла!
Тато підійшов до мене.
— Обережно.
Я розгорнула папір.
Він був дуже старий.
На ньому був малюнок будинку.
Під ним — кілька слів:
«Там, де Еліза почула дзеркало вперше.»
Я подивилася на прабабусю.
— Ви знаєте, де це?
Вона довго дивилася на малюнок.
Потім її очі розширилися.
— Так.
— Де?
— Старий будинок моєї матері.
Тато одразу запитав:
— Він ще існує?
Прабабуся кивнула.
— Так.
Мама підійшла ближче.
— А де він?
Прабабуся назвала місце.
Я запам'ятала його.
Там, за її словами, давно ніхто не жив.
Я подивилася на папір.
На звороті щось було написано.
Я перевернула його.
І прочитала:
«НЕ ЙДІТЬ ДО ДЗЕРКАЛА ПЕРШИМИ.»
Я насупилася.
— Що це означає?
Тато взяв папір.
— Можливо, Еліза залишила це як попередження.
Я подивилася на дзеркало.
— А якщо воно вже знає, що ми знайшли запис?
Наче у відповідь поверхня дзеркала здригнулася.
На ній з'явилися слова:
«ВОНА ЧЕКАЛА.»
Я відчула мурашки.
— Хто?
Дзеркало не відповіло.
Замість цього з'явилося:
«ВИ ЗНАЙДЕТЕ ТЕ, ЩО ВОНА СХОВАЛА.»
Я міцніше стиснула папір.
— Значить, ми повинні поїхати туди.
Мама подивилася на тата.
Тато — на прабабусю.
А прабабуся лише тихо сказала:
— Я знала, що цей день колись настане.
Я подивилася на стару книгу.
Тепер мені було вже не страшно.
Мені хотілося знати правду.
Правду про Елізу.
Про Марту.
Про дзеркало.
І про те, що Еліза залишила після себе.
Я закрила книгу.
— Тоді їдемо.
Тато усміхнувся.
— Разом.
Я кивнула.
Разом.
Саме так завжди було правильніше.
Але перед тим як ми вийшли, я ще раз подивилася на дзеркало.
На його поверхні з'явився останній напис:
«СОФІЄ, ТИ ЗНАЙДЕШ ПЕРШОЮ.»
Я завмерла.
Виходить, дзеркало знало, що я вже здогадалася.
І чомусь було впевнене:
саме я знайду те, що Еліза сховала.