Розділ 17

Аліса : 

Книга лежала на підлозі.
Стара, товста, в темній потертій обкладинці.
Я не поспішала її відкривати.
Чомусь мені здавалося, що після цього ми вже не зможемо повернутися до того, що було раніше.
Софія стояла поруч із Максимом.
Ньютон обережно підійшов до книги, понюхав її й сів поруч.
— Навіть Ньютон зацікавився, — тихо сказала я.
Максим усміхнувся.
— Мабуть, він теж хоче знати правду.
Я обережно підняла книгу.
Вона виявилася важчою, ніж я очікувала.
На першій сторінці не було назви.
Лише дата.
1958.
Я завмерла.
— Це той самий рік, який показало дзеркало.
Максим підійшов ближче.
— Відкривай.
Я перегорнула сторінку.
На ній був напис:
«Для тих, хто знайде дзеркало після нас.»
Нижче:
«Не шукайте початок у 1961 році. Еліза була лише першою, хто погодився стати спадкоємицею.»
Я перечитала ці слова двічі.
— Отже, дзеркало існувало ще до Елізи.
Софія нахилилася над книгою.
— А хто був до неї?
Я перегорнула сторінку.
Там був малюнок.
Старе дзеркало.
Поруч — дві дівчини.
Одна з них була схожа на Елізу.
А друга...
Я одразу впізнала її.
Марта.
Але під малюнком було написано:
«Марта знайшла дзеркало. Еліза почула його першою.»
Я відчула холод.
— Що це означає?
Максим забрав книгу й уважно прочитав наступний абзац.
— «У 1958 році Марта знайшла дзеркало в старому будинку. Вона не могла бачити в ньому майбутнє. Але могла чути голос.»
Софія широко розплющила очі.
— Голос?
Я кивнула.
— Схоже на те, про що ми читали раніше.
Максим продовжив читати:
— «Тоді дзеркало ще не обирало спадкоємців. Воно шукало того, хто зможе його почути.»
Я перегорнула сторінку.
Там був напис:
«Еліза почула його у 1961 році.»
А нижче:
«Саме тоді почався перший справжній контакт.» 
Я подивилася на Максима.
— Тобто Марта була першою, хто знайшов дзеркало, але Еліза стала першою спадкоємицею.
— Саме так.
Я знову подивилася на сторінку.
Але далі був ще один запис.
«Еліза мала передати зв'язок наступному поколінню. Але вона зробила те, чого дзеркало не очікувало.»
Софія запитала:
— Що вона зробила?
Я перегорнула сторінку.
І завмерла.
Вона була порожня.
Лише в самому низу стояло:
«ДАЛІ ЧИТАЙТЕ ЛИШЕ ТОДІ, КОЛИ СПАДКОЄМИЦЯ ЗНАЙДЕ КНИГУ.»
Я повільно підняла очі.
— Це про Софію.
Максим кивнув.
Софія простягнула руку.
— Можна?
Я передала їй книгу.
Вона поклала долоню на порожню сторінку.
Спочатку нічого не сталося.
А потім чорнило почало з'являтися просто на наших очах.
Одне слово.
Потім друге.
«Еліза не передала силу.»
Я затамувала подих.
Новий рядок:
«ВОНА СХОВАЛА ЇЇ.»
Максим різко підняв голову.
— Сховала?
На сторінці з'явилося останнє речення:
«І ТЕ, ЩО ВОНА СХОВАЛА, ДОСІ ІСНУЄ.»
Я подивилася на Софію.
Вона теж читала ці слова.
А потім Ньютон раптом підняв голову й подивився в бік дзеркала.
Я обернулася.
На поверхні скла з'явилося нове повідомлення:
«ЗНАЙДІТЬ ТЕ, ЩО ЕЛІЗА СХОВАЛА.»
Я відчула, як усередині все стислося.
Ми думали, що шукаємо походження дзеркала.
А тепер виявилося, що десь поруч із нами може бути те, що Еліза сховала понад шістдесят років тому.
І я вже знала одне:
ми обов'язково це знайдемо.