Розділ 15

Аліса : 

Я слухала бабусю Максима й намагалася скласти всі шматочки цієї історії докупи.
Еліза.
1961 рік.
Дзеркало.
Медальйон.
Максим, якого вона побачила ще до його народження.
І Софія, яка тепер сама стала частиною цієї загадки.
Але найбільше мене не полишала одна думка.
Що саме бачила Еліза?
Я подивилася на стару фотографію.
На ній Еліза була ще зовсім молодою.
Вона дивилася прямо в камеру, але в її очах було щось дивне.
Ніби вона вже знала те, чого не знали всі навколо.
— Бабусю, — звернулася я до неї, — а ви пам'ятаєте, що Еліза говорила після тієї зустрічі з дзеркалом?
Вона задумалася.
— Так.
— Що саме?
Бабуся подивилася на Софію.
— Вона сказала: «Колись у нашій родині з'явиться дитина, яка побачить те саме дзеркало».
Я відчула холод.
— Вона знала про Софію?
— Не знала її імені, — відповіла бабуся. — Але знала, що колись з'явиться спадкоємиця.
Я подивилася на доньку.
Софія сиділа тихо, слухаючи кожне слово.
— А ще вона сказала дещо інше, — продовжила бабуся.
— Що?
Жінка дістала стару коробочку.
З неї вона витягла маленький складений аркуш.
— Це почерк моєї мами.
Максим обережно взяв лист.
Я нахилилася ближче.
На пожовклому папері було написано:
«Якщо дзеркало обере дитину, не кажіть їй, що її майбутнє вже визначене.»
Я перечитала рядок.
— Чому?
Бабуся відповіла:
— Бо Еліза вважала, що дзеркало показує не долю.
Вона зробила паузу.
— Воно показує лише можливість.
Я подивилася на Максима.
Тепер усе ставало зрозуміліше.
Доросла Софія, яку вона бачила у дзеркалі, могла бути лише одним із варіантів.
Майбутнє не було вирішене.
Але тоді виникало інше питання.
Чому дзеркало так наполегливо називало Софію спадкоємицею?
Я підійшла до нього.
— Якщо ти показуєш можливості, навіщо тобі Софія?
Дзеркало залишалося нерухомим.
Я вже хотіла відійти, коли на поверхні з'явилися слова:
«БО ВОНА МОЖЕ ЗМІНИТИ ТЕ, ЧОГО НЕ ЗМІНИЛА ЕЛІЗА.»
Я завмерла.
— Що саме?
Новий напис не з'являвся кілька секунд.
А потім:
«ПРАВДУ.»
Я подивилася на Софію.
— Яку правду?
Дзеркало не відповіло.
Замість цього на його поверхні з'явилася сцена.
Я побачила Елізу.
1961 рік.
Вона стояла перед дзеркалом.
Але цього разу поруч із нею була ще одна людина.
Жінка.
Я не знала її.
Еліза щось говорила їй, але звуку не було.
Потім жінка передала Елізі маленький згорток.
Зображення зникло.
Я повернулася до бабусі.
— Ви знаєте цю жінку?
Вона подивилася на дзеркало.
Її обличчя раптом стало дуже серйозним.
— Так.
— Хто вона?
Бабуся мовчала кілька секунд.
Потім прошепотіла:
— Її звали Марта.
Максим здивовано подивився на неї.
— Хто така Марта?
Бабуся стиснула старий лист.
— Людина, про яку моя мама наказала ніколи не згадувати.
Я відчула, як у кімнаті стало тихо.
Софія підняла голову.
— Чому?
Бабуся подивилася на неї.
— Бо саме Марта знала, звідки насправді взялося дзеркало.
Я подивилася на темну поверхню скла.
Тепер я зрозуміла.
Ми думали, що шукаємо таємницю Елізи.
Але, можливо, Еліза сама була лише частиною набагато давнішої історії.
І десь у 1961 році була людина, яка знала правду про дзеркало ще до неї.
Марта.