Розділ 13

Софія : 

Я сиділа поруч із мамою і мовчала.
Прабуся щойно закінчила свою розповідь.
Я слухала кожне слово.
Про Елізу.
Про 1961 рік.
Про дзеркало.
Про медальйон.
Про те, що моя пра-прабабусею 
А потім бабуся сказала найважливіше.
Еліза бачила в дзеркалі тата ще до його народження.
Це не вкладалося в мою голову.
Як можна побачити людину, якої ще не існує?
Я подивилася на тата.
Він сидів задуманий.
Мама теж мовчала.
А я подумала:
А якщо дзеркало справді бачить майбутнє?
Тоді воно могло бачити й мене.
Можливо, саме тому воно називало мене спадкоємицею.
Але від цієї думки мені стало не страшно.
Мені стало цікаво.
Я подивилася на медальйон.
— А що буде, якщо я більше не підійду до дзеркала?
Тато одразу повернувся до мене.
— Нічого страшного не станеться.
— Точно?
— Точно.
Мама поклала руку мені на плече.
— Ти не зобов'язана робити те, чого не хочеш.
Я посміхнулася.
Мені сподобалося це чути.
Бо весь цей час здавалося, ніби дзеркало вирішує за мене.
Але тепер я зрозуміла одну важливу річ.
Я можу бути спадкоємицею, але я все одно залишаюся Софією.
Я не просто напис на дзеркалі.
Не просто дівчинка з дивною силою.
Не просто наступна ланка в якомусь старому ланцюжку.
Я — це я.
Я можу перетворюватися на маленьку білу кішку.
Можу бачити те, чого не бачать інші.
Але це не означає, що дзеркало має право керувати моїм життям.
Я подивилася на бабусю.
— А Еліза боялася?
Бабуся трохи усміхнулася.
— Так.
— І все одно продовжила?
— Так.
Я замислилася.
Тоді Еліза була приблизно такого ж віку, як я.
Можливо, вона теж не розуміла, що відбувається.
Можливо, їй теж хотілося просто бути звичайною дівчинкою.
Але вона залишила після себе медальйон.
І таємницю.
І тепер ця таємниця дійшла до мене.
Я взяла медальйон у руки.
Він був холодним.
— Я хочу дізнатися, що бачила Еліза.
Тато здивовано подивився на мене.
— Ти впевнена?
Я кивнула.
— Так.
Мама запитала:
— Чому?
Я подумала.
— Бо якщо дзеркало обрало мене, я хочу сама зрозуміти чому.
У цей момент Ньютон підійшов до мене.
Він потерся об мою ногу й тихо:
— Мяу.
Я засміялася.
— Навіть Ньютон погоджується.
Тато теж усміхнувся.
Але раптом я згадала слова бабусі.
«Моя мама побачила тебе».
Я подивилася на тата.
— Тату?
— Так?
— Якщо Еліза бачила тебе в майбутньому...
Я замовкла.
— То кого вона бачила поруч із тобою?
Тато нічого не відповів.
Мама теж застигла.
А дзеркало в іншій кімнаті раптом тихо дзенькнуло.
Я повернула голову.
На його поверхні з'явилися слова:
«НЕ ВСІХ, КОГО ВОНА БАЧИЛА, ВОНА ВСТИГЛА ЗУСТРІТИ.»
Я прочитала їх двічі.
А потім з'явився новий напис:
«СОФІЄ, ТИ ЩЕ НЕ ЗНАЄШ, КОГО БАЧИЛА ЕЛІЗА.»
Я подивилася на маму й тата.
І зрозуміла:
історія моєї родини була набагато більшою, ніж я думала.
І тепер я хотіла дізнатися її до кінця.