Розділ 12

Бабуся Максима : 

Я довго мовчала.
Переді мною сидів мій онук Максим, поруч Аліса та маленька Софія.
А на столі лежав медальйон моєї матері.
Медальйон Елізи.
Я не бачила його багато десятиліть.
І тепер він знову повернувся до мене.
— Ви хочете знати правду? — тихо запитала я.
Максим кивнув.
— Так, бабусю.
Я провела пальцями по старому символу на медальйоні.
— Тоді я розповім вам те, що пам'ятаю.
Я була маленькою, коли все почалося.
1961 рік.
Моя мама, Еліза, була ще зовсім молодою.
Вона часто заходила до тієї кімнати, де стояло старе дзеркало.
Я не розуміла, чому вона так багато часу проводить перед ним.
Одного вечора я прокинулася від дивного шуму.
Я вийшла з кімнати й побачила маму біля дзеркала.
Вона стояла нерухомо.
— Мамо?
Вона не відповіла.
Я підійшла ближче.
І тоді побачила, що в дзеркалі її відображення було іншим.
Воно тримало на руках маленьку дитину.
Я запитала:
— Хто це?
Мама нарешті повернулася до мене.
Вона була дуже схвильована.
— Не знаю.
— А чому вона там?
Мама подивилася назад у дзеркало.
— Бо це ще не сталося.
Тоді я нічого не зрозуміла.
Але тепер знаю.
Дзеркало показувало їй майбутнє.
Наступного дня мама розповіла мені, що дзеркало називає її першою спадкоємицею.
Вона не знала, що це означає.
Вона думала, що повинна захищати дзеркало.
Але згодом зрозуміла:
дзеркало не потребувало захисту.
Воно чекало наступного спадкоємця.
— І це була ти? — тихо запитав Максим.
Я подивилася на нього.
— Ні.
Він здивувався.
— Тоді хто?
Я похитала головою.
— Моя мама не передала силу мені.
Вона передала мені знання.
Саме тому наша сім'я так довго мовчала.
Ми боялися, що одного дня дзеркало прокинеться знову.
Я подивилася на Софію.
Вона уважно слухала мене.
— Але воно прокинулося, — сказала вона.
Я кивнула.
— Так.
Після короткої паузи я продовжила:
— Перед смертю моя мама дала мені цей медальйон.
Я торкнулася його.
— Вона сказала: «Якщо колись він повернеться до дзеркала, значить, прийшов час наступної спадкоємиці».
Максим насупився.
— Але чому вона не сказала про це моїй мамі?
Я зітхнула.
— Бо я боялася.
— Чого?
Я подивилася йому прямо в очі.
— Що дзеркало знайде тебе.
У кімнаті запала тиша.
— І воно знайшло, — тихо сказала Аліса.
Я кивнула.
— Так. Але тоді я думала, що на тобі все закінчиться.
Я подивилася на Софію.
— Я помилялася.
Софія стиснула руку Аліси.
— Я наступна?
Я не хотіла лякати дитину.
Тому відповіла чесно:
— Схоже, дзеркало обрало тебе.
— А я можу відмовитися?
Я усміхнулася.
— Саме це я колись запитала у своєї мами.
Максим нахилився ближче.
— І що вона відповіла?
Я подивилася на старий медальйон.
— Вона сказала: «Спадкоємицею можна стати. Але обраною дзеркалом — ні».
Я замовкла.
Бо згадала ще дещо.
Те, про що не розповідала нікому.
Навіть власній родині.
— Бабусю? — запитав Максим.
Я повільно підняла очі.
— Є ще одна річ.
— Яка?
Я стиснула медальйон.
— У 1961 році моя мама побачила у дзеркалі не лише свою майбутню дитину.
Максим завмер.
— А кого ще?
Я подивилася на Софію.
— Вона побачила тебе.
Всі мовчали.
— Але мене тоді ще навіть не було, — прошепотів Максим.
— Саме тому ми ніколи не розуміли, що це означало.
Я подивилася на дзеркало.
— Можливо, моя мама знала, що одного дня ти прийдеш до нього.
А потім я побачила, як поверхня дзеркала ледь помітно здригнулася.
На склі з'явилися слова:
«ВОНА НАРЕШТІ РОЗПОВІЛА.»
Я заплющила очі.
Бо знала:
тепер приховувати правду вже не можна.