Розділ 11

Аліса : 

Я не могла перестати думати про слова дзеркала.
«СПИТАЙТЕ ЇЇ ДОЧКУ.»
Тепер ми знали, хто це.
Бабуся Максима.
Донька Елізи.
Жінка, яка могла пам'ятати першу спадкоємицю не з фотографій чи старих документів, а по-справжньому.
Ми з Максимом вирушили до неї того ж дня.
Софія залишилася з нами. Вона весь час тримала медальйон 1961 року в кишені й час від часу перевіряла, чи він на місці.
Ньютон теж пішов за нами.
Він тихо сидів у переносці, іноді подаючи голос.
— Мяу.
Я подивилася на нього.
— Не хвилюйся, Ньютоне. Ми теж не знаємо, що на нас чекає.
Максим ледь усміхнувся.
Через кілька хвилин ми зупинилися біля невеликого старого будинку.
— Тут вона живе? — запитала я.
— Так, — відповів Максим. — Вона живе тут уже багато років.
Він дістав ключ.
Перед тим як відчинити двері, Максим раптом зупинився.
— Алісо...
— Що?
— Якщо вона справді знає правду про Елізу, після цієї розмови все може змінитися.
Я подивилася на нього.
— Тоді краще дізнатися правду зараз, ніж усе життя гадати.
Максим кивнув.
Ми зайшли.
У будинку було тихо й затишно. На стінах висіли старі фотографії родини.
Я почала розглядати їх.
І раптом побачила знайоме обличчя.
Молода Еліза.
Я впізнала її одразу.
Та сама дівчинка з дзеркала.
Та сама жінка з фотографії.
— Максим...
Він підійшов до мене.
— Це вона.
Під фотографією стояв підпис:
«Еліза Вороніна.»
А поруч була інша фотографія.
На ній маленька дівчинка стояла поруч із Елізою.
Я подивилася на Максима.
— Це твоя бабуся?
Він кивнув.
— Так.
Ми ще кілька секунд мовчали.
І тоді з кімнати почувся тихий голос:
— Максиме?
Ми обернулися.
На порозі стояла його бабуся.
Вона була вже дуже літньою, але погляд у неї залишався ясним.
Вона подивилася на Максима.
Потім на Софію.
А потім її погляд зупинився на медальйоні.
Вона зблідла.
— Де ви це знайшли?
Софія дістала медальйон.
— За дзеркалом.
Бабуся Максима повільно підійшла ближче.
Її пальці обережно торкнулися медальйона.
— Я думала, що він зник назавжди...
Максим подивився на неї.
— Бабусю, ти знала про Елізу?
Вона довго мовчала.
Потім сіла в крісло.
— Еліза моя мама . 
У кімнаті стало тихо.
Я відчула, як Софія міцніше стиснула мою руку.
— Тобто... — почав Максим. — Вона справді була першою спадкоємицею?
Бабуся подивилася на нього.
— Так.
Максим завмер.
— Чому ти ніколи мені не розповідала?
Вона опустила очі.
— Бо моя  мама попросила мене мовчати.
— Про дзеркало?
— Про все.
Вона подивилася на медальйон.
— Еліза боялася, що дзеркало знову прокинеться.
Я сіла навпроти неї.
— Але чому саме у вашій родині?
Бабуся похитала головою.
— Я не знаю, чому воно вибрало мою маму. Але я знаю одне.
Вона подивилася на Софію.
— Воно не закінчило свою історію з Елізою.
Софія тихо запитала:
— А зі мною?
Бабуся довго дивилася на неї.
Потім відповіла:
— Саме цього я боялася найбільше.
Максим нахилився вперед.
— Бабусю, скільки часу ти ще збиралася мовчати?
Вона сумно усміхнулася.
— Не знаю, Максиме.
Після короткої паузи вона додала:
— Я вже дуже стара. І розумію, що часу в мене може бути не так багато, як хотілося б.
Мені стало сумно.
Але вона одразу підняла руку.
— Не сумуйте. Саме тому я хочу розповісти вам усе, що пам'ятаю.
Вона подивилася на медальйон.
— Але спочатку ви повинні знати одну річ.
— Яку? — запитав Максим.
Бабуся Елізи стиснула медальйон у долоні.
— У 1961 році моя мама не просто зустріла дзеркало.
Вона зробила паузу.
— Вона побачила в ньому свою майбутню дитину.
Я подивилася на Максима.
А потім на Софію.
Медальйон у руці бабусі раптом ледь помітно блиснув.
І я зрозуміла:
історія Елізи тільки починалася.