Розділ 10

Максим : 

Я знову дивився на медальйон.

Символ дзеркала.
Ім'я, яке ми щойно дізналися:
Еліза.
У голові крутилася лише одна думка.
Я вже десь бачив це ім'я.
Але де?
— Максим? — Аліса стояла поруч. — Ти щось згадав?
— Не зовсім.
Я підійшов до старої шафи з документами.
У нашій родині завжди зберігали старі фотографії, листи та свідоцтва. Більшість із них я переглядав ще дитиною, але ніколи не звертав особливої уваги на імена.
Я почав діставати одну папку за іншою.
1960...
1962...
Старі сімейні фотографії...
І раптом я побачив знайоме ім'я.
Еліза Вороніна.
Я завмер.
— Алісо...
Вона підійшла ближче.
— Що?
Я показав їй документ.
— Це моя прабабуся.
Аліса кілька секунд просто мовчала.
— Еліза?
Я кивнув.
— Так.
Софія теж підійшла до нас.
— Тату, а це та сама дівчинка?
Я подивився на фотографію.
На ній була молода жінка.
Але очі...
Я впізнав їх одразу.
Ті самі очі, які ми бачили у відображенні дзеркала.
— Так, — тихо сказав я. — Це вона.
Аліса взяла фотографію.
— Тобто перша спадкоємиця була твоєю прабабусею?
— Виходить, що так.
Я перевернув фотографію.
На звороті був напис від руки.
«Еліза. 1961 рік. Не розповідати нікому про дзеркало.»
Нижче стояв ще один рядок.
«Таємниця має залишитися в родині.»
Я відчув дивне тремтіння в руках.
Все починало складатися.
1961 — Еліза.
1987 — білий кіт біля дзеркала.
2004 — мій контакт із дзеркалом.
2026 — Софія.
Чотири покоління.
Одна родина.
Одне дзеркало.
— Але чому ти нічого про неї не знав? — запитала Аліса.
Я похитав головою.
— Мабуть, тому що вона сама наказала приховати правду.
Я перегорнув документ.
І побачив ще один запис.
Маленький, майже стертий.
«Якщо колись у родині народиться дитина, яка побачить себе у дзеркалі не так, як інші, — не бійтеся.»
Я прочитав його ще раз.
— Максим? — тихо сказала Аліса.
Я продовжив:
«Це означатиме, що дзеркало обрало наступну спадкоємицю.»
Софія підняла голову.
— Це про мене?
Я подивився на доньку.
— Схоже, що так.
У цей момент дзеркало за нашими спинами раптом здригнулося.
Ми всі повернулися.
На його поверхні повільно з'явилися слова:
«ТЕПЕР ТИ ЗНАЄШ, МАКСИМЕ.»
Я зробив крок уперед.
— Що саме?
З'явився новий напис.
«ЕЛІЗА БУЛА ТВОЄЮ ПРАБАБУСЕЮ.»
Я застиг.
Це вже не було припущенням.
Дзеркало підтвердило це саме.
А потім з'явилося ще одне речення:
«АЛЕ ВОНА ЗНАЛА НЕ ВСЮ ПРАВДУ.»
Аліса подивилася на мене.
— Що це означає?
Я не встиг відповісти.
Бо останній напис був коротким.
«СПИТАЙТЕ ЇЇ ДОЧКУ.»
Дзеркало потемніло.
Я подивився на стару фотографію Елізи.
Її донька...
Моя бабуся.
Отже, наступна таємниця була захована ще ближче, ніж я думав.