Розділ 9

Аліса : 

Я ще довго стояла біля дзеркала після того, як воно перестало писати.
На його поверхні більше не було жодного слова.
Лише наше відображення.
Я.
Максим.
Софія.
І Ньютон, який сидів трохи осторонь та уважно дивився на дзеркало своїми зеленими очима.
Здавалося, він знав щось таке, чого не знали ми.
Я перевела погляд на медальйон у руці Софії.
— Еліза… — тихо сказала я.
Ім’я першої спадкоємиці тепер не виходило з моєї голови.
1961 рік.
Дівчинка приблизно такого ж віку, як Софія.
Медальйон із символом дзеркала.
І слова:
«Я була першою.»
Але найбільше мене турбувало інше.
Еліза сказала, що не створювала дзеркало.
Отже, воно існувало ще до неї.
— Мамо?
Я подивилася на Софію.
— Що?
— А якщо Еліза була першою… то хто був до неї?
Я завмерла.
Саме це питання я боялася почути.
Бо воно було правильним.
Якщо Еліза була першою спадкоємицею, це зовсім не означало, що вона була першою людиною, яка побачила дзеркало.
— Не знаю, — чесно відповіла я.
Софія стиснула медальйон.
— А дзеркало знає?
Я подивилася на нього.
— Думаю, так.
Максим підійшов ближче.
— Тоді нам потрібно знайти старі записи. Не ті, що стосуються 1987 чи 2004 року. Ще старіші.
— Але де?
Він на мить задумався.
— У будинку моєї родини.
Я повернулася до нього.
— Ти думаєш, там могли залишитися документи?
— Якщо історія дзеркала справді пов'язана з моєю родиною, то хтось мав знати про нього ще до 1987 року.
Я подивилася на Софію.
Вона все ще тримала медальйон.
— А якщо записи були навмисно сховані?
Максим усміхнувся без радості.
— Тоді нам доведеться шукати краще.
Через годину ми вже сиділи за старим столом у кабінеті.
Перед нами лежали коробки з документами.
Я переглядала пожовклі папери, листи, фотографії.

Навіть кілька записів без дат.
Але нічого про 1961 рік.
Софія сиділа поруч і малювала в блокноті дзеркало.
На її малюнку стояла маленька дівчинка.
Еліза.
Я подивилася на малюнок.
— Чому ти її намалювала?
— Не знаю.
— Ти пам'ятаєш, як вона виглядала?
Софія похитала головою.
— Ні. Але мені здається, що я її вже десь бачила.
У мене по спині пробіг холодок.
— Де?
Софія підняла очі.
— У дзеркалі.
Я хотіла щось відповісти, але раптом помітила один із документів.
Він лежав під старою фотографією.
На ньому не було дати.
Я обережно витягла його.
Папір був дуже старий.
На першій сторінці стояло лише одне слово:
«Еліза.»
Я перестала дихати на кілька секунд.
— Максим.
Він одразу підійшов.
— Що?
Я простягнула йому документ.
Він прочитав перший рядок.
Його обличчя змінилося.
— Це не може бути…
— Що там?
Максим перевернув сторінку.
І ми побачили запис:
«Еліза не повинна залишатися біля дзеркала сама.»
Нижче було написано:
«Якщо вона почує голос, не відповідайте.»
Я відчула, як Софія підійшла ближче.
— Який голос?
Ніхто не відповів.
Бо наступний рядок був ще страшнішим:
«Голос належить не дзеркалу.»
У кімнаті стало абсолютно тихо.
Навіть Ньютон перестав рухатися.
Я повільно підняла голову.
— Тоді кому?
Максим продовжив читати.
«Воно говорить через відображення.»
Я подивилася на дзеркало в іншому кінці кімнати.
Воно було нерухомим.
Звичайним.
Поки що.
Максим перегорнув сторінку.
Там був малюнок.
Схематичне зображення дзеркала.
Поруч — чотири маленькі фігури.
Три були перекреслені.
Четверта залишалася неушкодженою.
Під нею напис:
«Той, хто дивиться з іншого боку.»
Софія тихо прошепотіла:
— мамо …
Я повернулася до неї.
— Що?
Вона показала на дзеркало.
Я подивилася.
Спочатку нічого не побачила.
А потім…
У відображенні позаду нас стояла дівчинка.
Маленька.
З медальйоном на шиї.
Еліза.
Я різко обернулася.
За нами нікого не було.
Знову подивилася в дзеркало.
Еліза залишалася там.
Вона не дивилася на мене.
Вона дивилася на Софію.
А потім підняла руку й показала пальцем на медальйон.
Медальйон у руці Софії раптом ледь помітно засвітився.
На дзеркалі з'явилися слова:
«ВОНА ПАМ'ЯТАЄ.»
Я відчула, як серце забилося швидше.
— Що саме? — запитала я.
Новий напис з'явився повільно.
«ТЕ, ЩО БУЛО ДО ЕЛІЗИ.»
Я застигла.
Отже, Еліза була не початком.
Вона теж була лише частиною історії.
А Софія…
Софія могла побачити те, чого не бачили навіть ми.
Я подивилася на доньку.
— Софіє, ти готова дізнатися, що було до першої спадкоємиці?
Вона трохи помовчала.
А потім міцніше стиснула медальйон.
— Так.
Дзеркало потемніло.
І на ньому з'явилася лише одна дата:
1958.
А під нею:
«ПЕРША ТАЄМНИЦЯ.»