Розділ 8

Софія : 

Я тримала медальйон у долоні й не могла відвести від нього погляду.
Він був маленький, сріблястий і дуже старий.
На ньому був той самий символ, який я вже бачила на дзеркалі.
А під символом — цифри:
1961.
— Звідки він тут? — запитала я.
Тато обережно взяв медальйон.
Він довго розглядав його.
— Я не знаю.
Мама підійшла ближче.
— Ти впевнена, що він був за дзеркалом?
Я кивнула.
— Так. Я побачила його, коли дзеркало показало ту дівчинку.
Ньютон сидів біля наших ніг.
Він дивився на медальйон.
А потім раптом підійшов до тата й торкнувся його лапою.
— Мяу.
Тато подивився на нього.
— Ти щось знаєш, Ньютоне?
Кіт просто сів.
Я тихенько засміялася.
— Він точно не скаже.
Мама усміхнулася.
— Зате, здається, він хоче, щоб ми щось побачили.
Ньютон підійшов до дзеркала.
Я пішла за ним.
Поверхня скла знову затремтіла.
Цього разу я не злякалася.
Я вже знала, що дзеркало хоче щось показати.
На ньому з'явилася дівчинка з 1961 року.
Вона сиділа біля вікна й тримала такий самий медальйон.
Я уважно дивилася.
Дівчинка відкрила маленьку коробочку.
Всередині лежав лист.
Вона дістала його і поклала поруч із дзеркалом.
Потім зображення змінилося.
З'явилися слова:
«МЕНЕ ЗВАТИ ЕЛІЗА.»
Я прошепотіла:
— Еліза...
Мама здивовано подивилася на мене.
— Тепер ми знаємо її ім'я.
Дзеркало показало ще один напис:
«Я БУЛА ПЕРШОЮ.»
Потім:
«АЛЕ Я НЕ СТВОРИЛА ДЗЕРКАЛО.»
Я насупилася.
— Тоді хто?
Скло залишалося нерухомим.
Я чекала.
Через кілька секунд з'явилося:
«ВОНО ВЖЕ БУЛО ТАМ.»
У мене пробігли мурашки.
Отже, навіть Еліза не була початком.
Вона лише першою людиною, яку дзеркало назвало спадкоємицею.
Я подивилася на медальйон.
— А що сталося з Елізою?
Дзеркало показало її знову.
Тепер вона була старшою.
Вона стояла перед дзеркалом і тримала за руку маленьку дитину.
Потім картинка зникла.
Замість неї з'явилося:
«СПАДКОЄМЕЦЬ ПЕРЕХОДИТЬ ДАЛІ.»
Я зрозуміла.
Еліза передала таємницю наступному поколінню.
А потім наступному.
І зрештою...
вона дійшла до нас.
— Тобто я теж повинна передати її далі? — запитала я.
Дзеркало мовчало.
Я не знала, чи хочу почути відповідь.
Мені було дивно усвідомлювати, що моє життя може бути частиною історії, яка почалася задовго до народження моїх батьків.
Тато поклав руку мені на плече.
— Софіє, ти нічого не повинна робити тільки тому, що цього хоче дзеркало.
Я подивилася на нього.
— А якщо воно вже вирішило?
Тато похитав головою.
— Дзеркало може показувати можливості. Але рішення все одно залишається за тобою.
Мені стало трохи легше.
Я знову подивилася на скло.
На ньому з'явився останній напис:
«САМЕ ТАК.»
Я здивовано моргнула.
— Воно погодилося?
Мама усміхнулася.
— Схоже на те.
Я стиснула медальйон у руці.
Тепер я знала ім'я першої спадкоємиці.
Еліза.
Але залишалося головне питання.
Як саме її таємниця дійшла до моєї родини?
І чому саме я стала наступною?