Розділ 6

Аліса : 

Я зрозуміла, що щось не так ще до того, як Софія сказала бодай слово.
Вона повернулася до кімнати надто тихо.
Зазвичай, якщо Софія знаходила щось цікаве, вона одразу прибігала до нас із десятком запитань.
А цього разу вона просто стояла у дверях.
У руках вона тримала стару фотографію.
— Софіє?
Вона підняла голову.
— Мамо...
— Що сталося?
Вона поглянула на фотографію.
— Я знайшла дещо.
Максим теж почув її голос і вийшов із кабінету.
— Що саме?
Софія простягнула нам фотографію.
Я взяла її.
І відразу впізнала.
Це була та сама фотографія.
Ми вже бачили її раніше.
Старий знімок, пов'язаний із дзеркалом.
На ньому був молодий Максим.
Поруч — його батько.
І білий кіт.
Я подивилася на фотографію уважніше.
Спочатку все здавалося звичайним.
А потім я помітила те, що побачила Софія.
У відображенні дзеркала справді був ще один силует.
Я відчула, як холонуть пальці.
— Максиме...
Він забрав фотографію.
Кілька секунд мовчав.
Потім сказав:
— Цього не було раніше.
— Було.
Я подивилася на нього.
— Просто ми не помічали.
Софія стояла поруч.
— Дзеркало сказало мені знайти четвертого.
Я завмерла.
— Дзеркало?
Софія кивнула.
Я присіла перед нею.
— Що саме воно тобі сказало?
Вона замовкла.
Я одразу зрозуміла.
Вона не все нам розповіла.
— Софіє, ти можеш сказати мені правду.
— Я знаю.
— Тоді?
Вона тихо відповіла:
— Воно показало мені мене.
Максим насторожився.
— Тебе?
— Але дорослу.
Я подивилася на Максима.
Він нічого не сказав.
Софія продовжила:
— Вона сказала, що дзеркало показує не тільки майбутнє.
Мені стало холодно.
Це було саме те, чого ми боялися.
— Що ще?
— Що воно може показувати те, чого ніколи не станеться.
Я повільно видихнула.
— Вона сказала тобі це?
— Так.
— І ще щось?
Софія кивнула.
— Вона сказала, що четвертий контакт уже почався.
Я подивилася на дзеркало.
Воно стояло в коридорі.
Мовчазне.
Звичайне.
Але я вже давно знала, що його мовчання нічого не означає.
Ми поклали фотографію на стіл.
Максим приніс лупу.
Я ледь усміхнулася.
— Ти справді збираєшся розглядати фотографію лупою?
— Після всього, що ми пережили, я вже не довіряю навіть старому паперу.
— Справедливо.
Софія стояла поруч і спостерігала.
Максим збільшив частину фотографії.
Четвертий силует був майже непомітним.
Він стояв далеко від інших.
Обличчя не було видно.
Але в нього була одна дивна особливість.
Він тримав руку на плечі маленького хлопчика.
На плечі мого Максима.
Я подивилася на чоловіка поруч.
— Хто це?
Максим похитав головою.
— Не знаю.
— Ти не пам'ятаєш?
— Я не пам'ятаю нікого такого.
Я перевела погляд на Софію.
Вона мовчала.
Потім сказала:
— А дзеркало знає.
Усі троє подивилися на нього.
І ніби у відповідь поверхня дзеркала почала темніти.
Я відчула знайоме поколювання в руках.
Це вже було.
Колись.
Багато років тому.
Те саме відчуття перед тим, як на склі з'являлися слова.
Я взяла Софію за руку.
— Не підходь.
— Але...
— Нехай воно саме покаже.
Ми чекали.
На дзеркалі з'явилася дата:
1987.
Потім:
2004.
Потім:
2026.
Я вже знала цю послідовність.
Але цього разу після 2026 нічого не сталося.
Замість цього з'явилося:
«ЧЕТВЕРТИЙ НЕ НАЛЕЖИТЬ ДО ЧАСУ.»
Я перечитала.
— Що це означає?
Максим нахилився ближче.
— Можливо, він не людина з майбутнього чи минулого.
— А хто тоді?
Дзеркало відповіло.
«ВІН БУВ ПОРУЧ ВІД ПОЧАТКУ.»
Я завмерла.
Ми всі троє одночасно подивилися на Ньютона.
Білий кіт сидів біля дивана.
Спокійний.
Наче взагалі не чув нашої розмови.
— Ньютоне...
Він підняв голову.
— Мяу.
Максим похитав головою.
— Ні.
Я подивилася на нього.
— Ти теж подумав про нього?
— Так.
— Але ми вже знаємо, що Ньютон — свідок.
— Саме тому я не думаю, що це він.
Я перевела погляд на дзеркало.
— Тоді хто?
Відповіді не було.
Лише одне слово:
«ЗГАДАЙ.»
Я повернулася до старих записів.
Тепер ми переглядали все.
Не тільки блокнот Максима.
Листи.
Фотографії.
Документи.
Старі записи його батька.
Навіть коробку, яку ми роками не відкривали.
Мені здавалося, що ми шукаємо не людину.
Ми шукаємо помилку.
Щось, що пропустили.
Щось, що було перед нашими очима.
Через кілька годин я знайшла маленький конверт.
Він був захований між двома старими фотографіями.
На ньому не було адреси.
Лише напис:
«Вороніним. Не відкривати до четвертого контакту.»
Я відчула, як серце забилося швидше.
— Максиме.
Він підійшов.
Прочитав.
— Цього я ніколи не бачив.
— Тепер відкриємо?
Він кивнув.
Я обережно розірвала конверт.
Всередині був один аркуш.
Всього кілька рядків.
Я почала читати.
«Якщо цей лист відкрито, значить, дзеркало знову обрало спадкоємця.»
Я подивилася на Софію.
Вона слухала дуже уважно.
Я продовжила:
«Не шукайте четвертого серед тих, хто прийшов після першого контакту.»
Нижче:
«Шукайте серед тих, хто був присутній до нього.»
Я зупинилася.
Максим теж читав через моє плече.
— До 1987 року? — прошепотів він.
Я кивнула.
І раптом згадала одну річ.
— Максиме...
— Що?
— Твій батько казав, що дзеркало було старим уже в 1987 році.
— Так.
— Тобто воно могло існувати ще до вашої родини.
Він завмер.
Я побачила, як у його погляді з'явилося те саме розуміння.
— Алісо...
— Що?
— Якщо це правда...
Він повільно подивився на дзеркало.
— ...то ми весь цей час шукали початок не там.
Я відчула холод.
Бо це означало, що 1987 рік не був початком.
Не був першим контактом.
Він був лише першим випадком, про який ми знали.
Я подивилася на Софію.
— Нам потрібно знайти, звідки дзеркало взялося.
Софія кивнула.
А Ньютон раптом підвівся.
Він підійшов до старої фотографії.
Поклав лапу саме на четвертий силует.
І тихо сказав:
— Мяу.
У кімнаті стало тихо.
Я подивилася на фотографію.
Потім на Ньютона.
Потім на дзеркало.
І зрозуміла:
він щось знав.
Можливо, навіть більше, ніж ми.
Але цього разу дзеркало не написало жодного слова.
Воно просто показало нам стару дату.
Не 1987.
Не 2004.
Не 2026.
1961.
Я відчула, як у мене перехопило подих.
Максим прошепотів:
— Ось де все почалося.
А я дивилася на цифри й думала тільки про одне:
що сталося в 1961 році?