Розділ 4

Максим : 

Я дивився на дзеркало і не міг відвести погляду.
«СПРОБУЙ.»
Одне слово.
Але воно звучало майже як виклик.
Я вже знав, що дзеркало не любить давати прямі відповіді.
Воно показувало уривки.
Дати.
Символи.
Спогади.
Іноді — майбутнє.
А тепер воно заговорило знову.
Після стількох років.
Через нашу доньку.
Я подивився на Софію.
Вона стояла поруч з Алісою і тримала маму за руку.
Я пам'ятав себе в її віці.
Тоді я ще не знав, що одного дня моє життя назавжди зміниться через звичайне на вигляд дзеркало.
Я не хотів, щоб Софія проходила через те саме.
— Софіє, — сказав я. — Іди поки до своєї кімнати.
— Але...
— Будь ласка.
Вона подивилася на мене, потім на маму.
— Ви будете говорити про дзеркало?
Я усміхнувся.
— Трохи.
— А я не можу послухати?
Аліса тихо засміялася.
— Можеш. Але спочатку нам потрібно дещо перевірити.
Софія неохоче кивнула.
— Добре.
Вона пішла.
Ньютон теж підвівся й рушив за нею.
Я подивився їм услід.
Звичайний білий кіт.
І дівчинка, яка могла стати білою кицькою.
Дивне поєднання.
Але після всього, що я пережив, мене вже майже нічим не здивуєш.
Майже.
Я знову відкрив старий блокнот.
Сторінки пожовкли.
На деяких чорнило майже стерлося.
Я почав переглядати записи один за одним.

А тепер 2047.
Я зупинився.
— Тут щось не сходиться.
Аліса сіла поруч.
— Що саме?
— У старих записах немає 2047 року.
— Бо він ще не настав.
— Саме це мене й лякає.
Я перегорнув сторінку.
Порожньо.
Ще одну.
Порожньо.
Потім знайшов те, що шукав.
Невелику примітку в самому низу сторінки.
Я нахилився ближче.
«Не записувати дату четвертого контакту до його настання.»
Я завмер.
— Алісо.
— Що?
Я показав їй запис.
Вона прочитала.
— Але як тоді дзеркало вже показало 2047?
— Не знаю.
Я перегорнув сторінку.
На звороті було ще кілька слів.
«Якщо дзеркало назве майбутній рік, це означає, що подія вже визначена.»
Мені стало не по собі.
— Визначена ким? — запитала Аліса.
— Ось цього я не знаю.
Раптом з коридору почувся звук.
Тихе:
— Мяу.
Я підняв голову.
Ньютон сидів біля дверей.
Він дивився не на нас.
Він дивився на дзеркало.
Його вуха насторожилися.
— Ньютоне?
Кіт не поворухнувся.
Я встав.
Підійшов до нього.
— Що ти побачив?
Звичайно, відповіді не було.
Лише тихе:
— Мяу.
Але потім Ньютон зробив те, чого я від нього ніколи не бачив.
Він підійшов до дзеркала.
І торкнувся його лапою.
Дзеркало одразу потемніло.
Я відсахнувся.
— Ні...
Аліса підбігла до мене.
На склі з'явилася біла пляма.
Наче відображення стало туманним.
А потім я побачив...
себе.
Тільки не теперішнього.
Молодшого.
Того, ким я був багато років тому.
Я стояв біля цього самого дзеркала.
А поруч був мій батько.
1987 рік.
Я знав, що це неможливо.
Я тоді ще навіть не народився.
Але дзеркало показувало мене.
Мого батька.
І білого кота.
Того самого Ньютона.
Я відчув холод.
— Це не може бути.
Аліса прошепотіла:
— Максиме...
Я не відповів.
Бо зображення змінилося.
Тепер був 2004 рік.
Я вже був підлітком.
Стояв перед дзеркалом.
Білий кіт сидів на підлозі.
Потім 2026.
Я.
Аліса.
Ньютон.
І дзеркало.
А потім...

Я побачив Софію.
Вона була дорослою.
Вона стояла перед дзеркалом.
А поруч...
я не зміг розгледіти обличчя людини.
Зображення було розмитим.
Але я побачив одну деталь.
Білий кіт.
Він сидів біля Софії.
Я подивився на Ньютона.
Він спокійно сидів біля наших ніг.
— Ні, — прошепотів я.
Аліса взяла мене за руку.
— Що ти побачив?
— Софію.
— У майбутньому?
Я кивнув.
— І Ньютона.
Аліса задумалася.
— Але якщо Ньютон справді пов'язаний із дзеркалом...
— Тоді він може бути поруч із нею й у 2047 році.
Я замовк.
Мені не подобалася ця думка.
Не через Ньютона.
А через те, що це означало.
Дзеркало показало не просто майбутню подію.
Воно показало продовження історії.
Я повернувся до блокнота.
Мені потрібно було знайти відповідь.
Я перегортав сторінку за сторінкою.
І раптом помітив щось дивне.
На останній сторінці не було жодного запису.
Але папір був трохи товстішим.
Я провів пальцем по краю.
— Тут щось є.
Аліса нахилилася.
— Що?
Я обережно розділив сторінки.
Між ними лежав маленький аркуш.
Старий.
Дуже старий.
На ньому було написано:
«Якщо спадкоємиця з'явиться, не дозволяйте їй залишатися самій перед дзеркалом.»
Я прочитав це ще раз.
І ще.
— Чому? — запитала Аліса.
Я не знав.
Але нижче був ще один рядок.
«Бо дзеркало показує їй не те, ким вона є.»
Я завмер.
— А ким тоді?
Внизу з'явилося:
«Ким вона може стати.»
Ми з Алісою мовчали.
Це було страшніше за будь-який напис.
Бо тепер я зрозумів:
дзеркало не просто знало про Софію.
Воно показувало їй можливості.
А якщо Софія побачить щось у ньому...
чи зможе вона відрізнити майбутнє від того, що ніколи не станеться?
Я почув кроки.
Софія повернулася.
— Тату?
Я швидко закрив блокнот.
— Що сталося?
Вона подивилася на мене.
— Я не могла заснути.
Потім перевела погляд на дзеркало.
— Воно знову кличе мене.
Я відчув, як усередині все похололо.
— Що ти чуєш?
Софія відповіла зовсім тихо:
— Не голос.
Вона зробила паузу.
— Воно показує мені сон.
— Який?
Софія подивилася просто на мене.
— Там я доросла.
Я нічого не сказав.
— І біля мене стоїть хтось, кого я не знаю.
Аліса підійшла до доньки.
— Ти бачила його обличчя?
Софія похитала головою.
— Ні.
Вона на мить замислилася.
— Але я знаю, що він мене чекає.
У кімнаті стало тихо.
Я подивився на дзеркало.
На його поверхні з'явилося лише одне речення:
«ЧЕТВЕРТИЙ КОНТАКТ НЕ МОЖНА ЗУПИНИТИ.»
Я стиснув кулаки.
Ні.
Цього разу я не дозволю дзеркалу вирішувати долю моєї доньки.
Я вже одного разу дозволив загадці керувати моїм життям.
Більше — ні.
Я подивився на Алісу.
Вона зрозуміла мене без слів.
Ми обоє знали:
якщо дзеркало готує четвертий контакт...
нам потрібно дізнатися про нього все до того, як він відбудеться.
І я був готовий повернутися до самого початку.
Навіть якщо для цього доведеться відкрити всі таємниці нашої родини.
Навіть ті, про які ми ще нічого не знали.