Розділ 3

Аліса : 

Я ніколи не думала, що цей день настане.
Стільки років ми з Максимом намагалися залишити минуле позаду.
Ми закінчили університет.
Створили сім'ю.
У нас народилася Софія.
Життя стало звичайним.
Принаймні настільки звичайним, наскільки воно взагалі могло бути після всього, що ми пережили.
Я навчилася не здригатися від кожного дивного звуку в старій кімнаті.
Навчилася не дивитися на дзеркало щовечора.
Навчилася не думати про написи, які колись з'являлися на його поверхні.
Але я ніколи не забувала.
Бо я знала одну просту річ:
дзеркало не забуває.
Коли Софія вперше перетворилася на маленьку білу кицьку, я просто не могла повірити власним очам.
Я дивилася на неї й бачила одночасно свою маленьку доньку...
і Максима багато років тому.
Ті самі білі лапки.
Те саме здивоване відображення в очах.
Той самий розгублений погляд.
Навіть рух хвоста був майже таким самим.
— Софіє... — прошепотіла я.
Маленька кицька подивилася на мене.
— Мяу.
Я ледь не розплакалася.
Не від страху.
Від усвідомлення.
Це передалося їй.
Я завжди знала, що така можливість існує.
Але знати теоретично — зовсім не те саме, що побачити це власними очима.
Максим стояв поруч.
Він мовчав.
Я бачила, як сильно він намагається зберігати спокій.
Але я знала його достатньо добре.
Він боявся.
Не за себе.
За Софію.
— Максиме...
— Я тут.
— Вона...
— Я знаю.
Він присів біля Софії.
— Не хвилюйся, маленька.
Софія підняла на нього голову.
Вона не могла відповісти словами.
Але я бачила, що вона все розуміє.
Тоді Ньютон підійшов ближче.
Він обережно обнюхав Софію.
Потім сів поруч.
Дві білі кицьки.
Одна — звичайний кіт, який багато років був свідком нашої історії.
Друга — наша донька.
Та, яка щойно відкрила в собі здатність, яку колись мав її батько.
Я подивилася на дзеркало.
І моє серце стислося.
На склі все ще залишалися слова:
«ДИТИНА НАВЧИЛАСЯ ПЕРШОЇ ФОРМИ.»
А під ними:
«АЛЕ ЦЕ ЛИШЕ ПЕРША ФОРМА.»
Я підійшла ближче.
— Чого ти хочеш від неї?
Дзеркало мовчало.
Я чекала.
Нічого.
— Відповідай.
Максим поклав руку мені на плече.
— Алісо...
— Ні.
Я не відвела погляду.
— Цього разу я не збираюся мовчати.
Я вже проходила через це.
Я вже бачила, як дзеркало змінює реальність.
Я вже знала, як воно може залишати повідомлення.
І я не дозволю йому просто забрати ще одну людину в нашу історію.
Особливо мою доньку.
Я пам'ятаю день, коли вперше побачила Максима білим котом.
Тоді все здавалося безглуздим.
Неможливим.
Я не розуміла, чому викладач фізики може раптом зникнути, а замість нього з'являється білий кіт.
Потім з'явився Ньютон.
І все стало ще складніше.
Довгий час ми думали, що це одна та сама істота.
Але це було неправильно.
Ньютон був окремим.
Максим був окремим.
Дзеркало було окремим.
І тепер Софія...
теж стала частиною цієї історії.
Я подивилася на Максима.
— Пам'ятаєш, що дзеркало говорило про спадкоємця?
— Пам'ятаю.
— Тоді ми думали, що це може бути просто метафора.
— А тепер ні.
Я похитала головою.
— Тепер воно називає Софію спадкоємицею.
Максим мовчав.
— Треба знайти старі записи.
— Я вже думав про це.
— Де вони?
— У коробці.
— Якій?
— Тій самій.
Я подивилася на нього.
— Ти хочеш сказати...
— Так.
— У нас досі є записи 1987 року?
Він кивнув.
Я не могла повірити.
Ми стільки років зберігали цю коробку.
Я сама хотіла її викинути.
А Максим не дозволив.
Тепер я зрозуміла чому.
Через кілька хвилин ми вже сиділи у вітальні.
Софія знову стала людиною.
Вона сиділа поруч із Ньютоном і виглядала дуже серйозною.
— Мамо?
— Що?
— Я тепер завжди буду кицькою?
Я усміхнулася.
— Ні, сонечко.
— Точно?
— Точно.
Максим додав:
— Ти зможеш бути людиною. А перетворення... можливо, спочатку буде неконтрольованим.
Софія подивилася на нього.
— Як у тебе?
— Приблизно.
— А ти боявся?
Максим задумався.
— Так.
Софія здивувалася.
— Але ти зараз не боїшся?
— Тепер ні.
Вона усміхнулася.
— Тоді й я не буду.
Я подивилася на неї.
Така маленька.
Така смілива.
І я зрозуміла, що не хочу, щоб вона росла зі страхом перед власною особливістю.
Я хочу навчити її контролювати її.
Так само, як Максим навчився контролювати свою.
Але спочатку нам потрібно було зрозуміти, чому саме Софія стала спадкоємицею дзеркала.
Максим приніс стару коробку.
Вона була припала пилом.
Я навіть не пам'ятала, коли востаннє її відкривала.
Ми поклали її на стіл.
Софія одразу зацікавилася.
— Що там?
— Старі документи, — відповів Максим.
Я відкрила коробку.
Всередині лежали фотографії.
Записи.
Старі листи.
І той самий блокнот.
Я взяла його в руки.
На першій сторінці все ще було написано:
«ВІДБИТТЯ ФОРМИ.»
Я перегорнула сторінку.
Далі:
«1987.»
Потім:
«2004.»
Потім:
«2026.»
Я провела пальцем по цифрах.
— Три роки.
Максим кивнув.
— Три контакти.
— Але тепер 2026 вже минув.
— Не зовсім.
Я подивилася на нього.
— Що ти маєш на увазі?
Максим перегорнув кілька сторінок.
Там була записка, якої я раніше не бачила.
«Після третього контакту дзеркало не закривається назавжди.»
Я завмерла.
— Чому ми цього не бачили?
— Можливо, сторінка була прихована.
— Або...
Я не договорила.
Бо в цей момент у кімнаті стало холодно.
Дуже холодно.
Я повільно підняла голову.
Дзеркало стояло в коридорі.
Ми його не чіпали.
Але тепер воно було відкрите.
Без тканини.
І на ньому з'являлися слова.
Одне за одним.
1987.
Я завмерла.
Потім:
2004.
Потім:
2026.
А далі...
нова дата.
2047.
Я відчула, як у мене перехопило подих.
— Максиме...
Він уже дивився на дзеркало.
— Я бачу.
Софія підійшла ближче.
— А що означає 2047?
Я не знала, що сказати.
Бо це був майбутній рік.
Дзеркало не мало показувати його.
Принаймні раніше воно показувало минуле.
А тепер...
воно показало майбутнє.
На склі з'явився новий напис:
«ЧЕТВЕРТИЙ КОНТАКТ.»
Я зробила крок уперед.
— З ким?
Дзеркало залишалося нерухомим.
Потім на його поверхні з'явилося:
«ЗІ СПАДКОЄМИЦЕЮ.»
Я подивилася на Софію.
Вона стояла посеред кімнати.
І раптом я зрозуміла.
Дзеркало не просто помітило її.
Воно вже знало, що вона існуватиме.
Воно знало її майбутнє.
Але найстрашніше було не це.
У нижній частині дзеркала почав з'являтися ще один напис.
Повільно.
Літера за літерою.
«АЛЕ СПАДКОЄМИЦЯ — НЕ ЄДИНА.»
Я завмерла.
Максим підійшов до мене.
— Алісо...
— Я бачу.
Софія нічого не сказала.
Вона лише взяла мене за руку.
Я стиснула її долоню.
Цього разу я не збиралася тікати.
Не збиралася ховати дзеркало.
Не збиралася робити вигляд, що нічого не відбувається.
Бо тепер це була не тільки моя історія.
І не тільки історія Максима.
Це була історія нашої доньки.
Я подивилася на дзеркало.
— Якщо ти знову прокинулася...
Мій голос був тихим, але впевненим.
— ...цього разу ми дізнаємося всю правду.
Дзеркало раптом потемніло.
А потім на ньому з'явилося останнє слово:
«СПРОБУЙ.»
І я зрозуміла:
найважча частина нашої історії тільки починалася.