Розділ 2

Софія : 

Я досі стояла перед дзеркалом і не могла зрозуміти, що щойно сталося.
На склі більше нічого не було.
Ні напису.
Ні білої кицьки.
Тільки моє відображення.
Я торкнулася скла долонею.
Холодне.
Дуже холодне.
— Софіє, — тихо сказала мама. — Відійди від дзеркала.
Я слухняно зробила крок назад.
Тато стояв поруч із нею.
Він дивився на дзеркало так, ніби побачив старого ворога.
А Ньютон сидів біля його ніг.
Білий кіт не зводив очей зі скла.
— Мамо... — почала я. — А що означає «спадкоємиця»?
Мама мовчала.
Тато теж.
Вони переглянулися.
— Ви щось знаєте, правда?
Мама присіла переді мною.
— Софіє, є дещо, що ми давно хотіли тобі розповісти.
Я насупилася.
— Про дзеркало?
— Не тільки.
Тато зітхнув.
— Про нашу сім'ю.
Я подивилася на нього.
— Що зі мною не так?
— З тобою все так, — одразу відповів тато. — Ти звичайна дівчинка.
Він на секунду замовк.
— Просто... у нашій родині є одна незвичайна особливість.
Я вже здогадувалася, що він скаже.
— Котяча?
Тато здивовано підняв брови.
— Звідки ти...
— Я бачила тебе.
Він завмер.
Мама теж.
— Коли ти думала, що я сплю, — пояснила я. — Ти був білим котом.
Тато повільно видихнув.
— Отже, ти вже знала.
Я кивнула.
— Але я думала, що це якась ваша гра.
Ньютон тихо:
— Мяу.
Я подивилася на нього.
— А ти справжній?
Ньютон моргнув.
— Мяу.
— Він справжній, — усміхнулася мама. — І він не твій тато.
Я засміялася.
— Я це вже зрозуміла.
Але потім мені стало не до сміху.
— Тоді... я теж можу стати кицькою?
Мама хотіла відповісти, але раптом я відчула щось дивне.
Пальці почали поколювати.
Я подивилася на руки.
— Мамо...
— Що?
— Мені якось дивно.
Тато одразу підійшов ближче.
— Не лякайся.
Я хотіла сказати, що не боюся.
Але не встигла.
Світ навколо ніби став більшим.
Підлога наблизилася.
Одяг зник.
Мені стало легко.
А коли я подивилася вниз...
там уже не було людських рук.
Там були маленькі білі лапки.
Я завмерла.
— Мяу?!
Мама ахнула.
Тато прикрив рот рукою.
Ньютон підійшов до мене.
Я відчула, як у мене ворухнувся хвіст.
У мене був хвіст.
Я підскочила.
Підбігла до дзеркала.
І побачила там маленьку білу кицьку.
Це була я.
— Мяу...
Я не могла говорити.
Але думати могла.
І перша думка була дуже проста:
«Я справді стала кицькою.»
Тато обережно сів на підлогу поруч.
— Софіє, все добре.
Я подивилася на нього.
Він усміхнувся.
— Тепер ти розумієш, що я відчував багато років тому.
Я тихенько нявкнула.
Ньютон сів поруч.
Дві білі кицьки дивилися одна на одну.
А потім...
дзеркало знову засвітилося.
На склі з'явилися слова:
«ДИТИНА НАВЧИЛАСЯ ПЕРШОЇ ФОРМИ.»
Я застигла.
Потім з'явилося ще одне речення:
«АЛЕ ЦЕ ЛИШЕ ПЕРША ФОРМА.»
Мені стало моторошно.
Тато підняв голову.
Мама взяла мене на руки.
А я не могла відірвати погляду від дзеркала.
Бо тепер я зрозуміла:
це була не випадковість.
Дзеркало справді чекало на мене.