Розділ 1

Минуло багато років.
Старе дзеркало давно стояло в іншій кімнаті — накрите світлою тканиною і майже забуте.
Але Аліса пам'ятала його.
Вона пам'ятала перші дивні написи на склі.
Пам'ятала білого кота.
Пам'ятала Максима, який одного разу зник із кімнати людиною, а за кілька хвилин повернувся білим котом.
І найголовніше — вона пам'ятала слова:
«ЗАВЕРШЕНО.»
Тоді вони справді повірили, що все закінчилося.
Тепер Аліса сиділа на кухні й дивилася, як її донька Софія малює за столом.
— Мам, дивись!
Софія підняла аркуш.
На ньому була намальована маленька біла кицька з блакитними очима.
— Гарна, — усміхнулася Аліса. — А хто це?
— Це я.
Аліса на секунду завмерла.
— Ти?
— Ага.
Софія весело засміялася.
Максим, який саме наливав собі чай, почув це й повернувся до доньки.
— Чому саме кицька?
Софія знизала плечима.
— Не знаю. Мені іноді сниться, що я така.
Максим переглянувся з Алісою.
Вони нічого не сказали.
Бо обоє подумали про одне й те саме.
Їхня донька успадкувала його дивну особливість.
Максим досі міг перетворюватися на білого кота.
Він навчився контролювати це набагато краще, ніж колись. Але іноді перетворення все одно траплялося несподівано.
Софія поки що не знала всієї правди.
Батьки хотіли розповісти їй усе, коли вона стане старшою.
Та дзеркало, схоже, мало інші плани.
Того вечора Софія гралася у своїй кімнаті.
Вона будувала будиночок із подушок, коли раптом помітила щось дивне.
Двері до старої кімнати були відчинені.
Хоча Софія точно пам'ятала, що мама зачиняла їх.
— Дивно...
Вона підійшла ближче.
У кімнаті було тихо.
На стіні стояло старе дзеркало.
Те саме.
Софія ніколи не бачила його відкритим.
Зазвичай воно було накрите тканиною.
А тепер тканина лежала на підлозі.
Дівчинка підійшла ближче.
— Дзеркало...
Вона подивилася у відображення.
Спочатку побачила себе.
Потім кімнату.
Потім...
маленьку білу кицьку.
Софія різко обернулася.
Позаду нікого не було.
Вона знову подивилася в дзеркало.
Кицька все ще сиділа там.
Але тепер вона дивилася прямо на Софію.
Дівчинка підняла руку.
Відображення повторило рух.
Та кицька — ні.
Вона просто сиділа.
І дивилася.
Софія зробила крок назад.
На поверхні дзеркала почали з'являтися літери.
Повільно.
Наче хтось писав пальцем із іншого боку скла.
СПАДКОЄМИЦЯ.
Софія прошепотіла:
— Хто?
Слова змінилися.
ПОВЕРНУЛАСЯ.
А потім з'явилося ще одне речення:
«ЦЬОГО РАЗУ ДЗЕРКАЛО ВИБРАЛО ДИТИНУ.»
Софія нічого не зрозуміла.
Вона лише тихо сказала:
— Мамо?..
У коридорі почувся голос Аліси:
— Софіє? Ти де?
Дівчинка обернулася.
А коли знову подивилася на дзеркало...
там уже не було кицьки.
На склі залишилося тільки одне слово.
«ПОЧАТО.»
І саме в цей момент із коридору пролунав здивований голос Максима:
— Алісо...
— Що?
— Іди сюди. Зараз.
Аліса прибігла до кімнати.
Максим стояв біля дверей.
А поруч із ним сидів Ньютон — той самий білий кіт, який з'явився ще багато років тому.
Ньютон дивився на дзеркало.
Його хвіст повільно ворухнувся.
Він знав це дзеркало.
І, схоже, цього разу воно покликало не його.
Воно покликало Софію.