Донецькі квіти

                             «На іншому березі,
                               За рікою, хмари громадяться
                               Біля гірського храму...»
                                                                       (Ііда Дакоцу)

Була осінь – тепла і кольорова. Листя клена якраз тільки почали червоніти. Я люблю Донецьк саме цієї пори – він перестає бути легковажним, як весною, чи експресивним і гарячим, як влітку. Золотої осені Донецьк стає на диво сентиментальним, ностальгічним і навіть трохи меланхолійним. І от напередодні Свята Черлених Кленів, яке в Донецьку називають Кюдзіцу Акай Каеде і дуже шанують, я вирішив відвідати свого старого друга – хайдзіна, що пише під псевдонімом Акі-но Кірі (秋の霧) - Осінній туман. Він давно кликав до себе в гості – у свій дім споглядання. Хоча в Донецьку він більш відомий як майстер чайної церемонії – садо, а не як поет, я їхав до нього з метою саме повіршувати і почути його нові хокку. Я вирішив поїхати до його дому на рикші – у Донецьку цей вид транспорту називають дзін-рікі-ша. У Донецьку нині в моду ввійшли кінні запряги – двоколісний візочок, що переміщують в просторі один або пара жеребців – переважно буланих, породи місакі. Але до хайдзіна в гості мусить вести тільки рикша – це традиція. І не тільки донецька. До площі Сайгьо, де збираються донецькі рикші я йшов пішки. Можна було, звісно, перейняти рикшу прямо на вулиці чи викликати слугою, але я вирішив обрати рикшу, а не довіряти випадку. Звісно, їздити на людині багато хто з сучасних «гуманістів» і конфуціанців – цих шукачів «людяності» вважає неприпустимим, але це стара традиція, що вимагає поваги. Крім того, багато хто з рикш просто не хоче міняти свою професію і заробляє на життя саме таким чином. Можете це вважати місцевою екзотикою чи примхою. Чи, навіть, захцянкою туристів. Мені байдуже. Я шанувальник минулого. 

У Донецьку велорикші збираються на площі Басьо, а справжні рикші, що обмотують ноги спеціяльними білими пов’язками і біжать дорогами, ніби зависаючи в повітрі і ніби не торкаючись землі, на площі Сайгьо. Слід зазначити, що всі рикші в Донецьку немісцеві. Приїжджають вони переважно з міста Чистякове або з Кадіївки. І то всі без власного візочка. У Донецьку приїжджим рикшам видають напрокат візочки спеціальної конструкції – особливо легкі і збалансовані. Є навіть приказка серед рикш: «Хто ж їде Донецьк зі своїм візочком?» Це майже те саме, що сказати «їхати в Афіни зі своєю совою». 

У той день бажаючих покататися на рикшах було мало. Туристів не видно – не сезон, а свято Кюдзіцу Акай Каеде було ще було попереду. Я вибрав уже немолодого і явно досвідченого рикшу, що був вдягнений у чорне кімоно з білим візерунком у вигляді гілок бамбуку. Обличчя в нього мені нагадало обличчя монаха, якесь не від світу сього – його зморшки нагадали мені зорану землю, що надто багато бачила. Здавалося, що він ось-ось скаже: «Я везу Вас своєю дорогою, сенсей!» На ньому була нова каса, точніше такухацуґаса, плетена з рисової соломи, яскраво жовтого кольору. Донецькі рикші носять каса чи кабуріґаса переважно вицвілі, сірі або бамбукові. У нього ж такухацуґаса була просто сонячна. Я сів у візочок і кинув рикші: «Таноші судзумі-но торі! Кайка уме-но є! (На вулицю Веселих горобців! Дім Квітучої Сливи!)» Рикша розуміюче кивнув, і я поїхав-поплив вулицями Донецька, мимо жовтих лип і черлених кленів. Легенький вітерець ніс мимо мене зірвані листя. Я дивився на такухацуґаса рикші і мені здавалось, що це не рикша біжить, а сонце пливе вулицями Донецька. 

Я думав у ту мить не про поезію, а про донецький кінематограф. Спочатку згадався чомусь фільм Акіма Курасавського «Сім шахтарів». Фільм про те, як шахта не виконувала план по видобутку на гора кам’яного вугілля. І вирішено було запросити сім шахтарів-ударників. Щоправда, один виявився зовсім не ударником: товариші кепкували з нього «Краще скажи, де ти посвідчення ударника вкрав!» Але його все одно взяли в бригаду. Особливо запам’яталася сцена в шалмані, коли господар забігайлівки показує ударнику миску з рисом: «Дивись, що ти їж! Рис! А що їдять прості шахтарі? Просо! Собаки живуть краще, аніж прості шахтарі…» Зрештою, шахта виконала план, але ударники загинули під завалом породи… Потім згадався фільм-диптих Миколи Осімського «Шахта почуттів», «Шахта пристрасті». Фільм-диптих про ерос та танатос у донецькій культурі, про ці два початки буття, про те, як вони зливають в одне – в якийсь потойбічний ерос-танатос, про вирування пристрасті, про справжню кориду кохання… Згадався епізод, коли головний герой після ночі бурхливого кохання йде по вулиці шахтарського селища, а назустріч йому марширує бригада шахтарів, що йдуть під землю, в забій. Така зустріч еросу і танатосу. Потім згадався фільм Сергія Імамурського «Легенда про терикон» про давній жорстокий шахтарський звичай відносити старих батьків на терикон, де вони гинули. Згадався вітер з того фільму, що прилітав до героя ніби з потойбічного світу. Як і зараз мені – цього осіннього дня. 

Їхали недовго – до дому мого старого приятеля було менше двох рі. Я кинув рикші срібну монету в десять єн із зображенням дракона – ці монети називають в Донецьку ще «вадо-кайтін». Рикша засуєтився, щоб дати мені решту – кілька мідних сен, але я посміхнувся, махнув рукою і підійшов до воріт мого друга-хайдзіна, на яких висів фурін і вигравав сумну мелодію осіннього вітру. Мені відкрив слуга – таких людей в Донецьку називають ще «люди в синьому». На ньому справді було просте синє кімоно без візерунку, лише з чорними смугами на рукавах і зачіска дзангірі. Він поклонився і сказав, що господар очікував на моє прибуття, зараз перебуває в саду і просив провести мене до нього в сад як тільки я прибуду. Я йшов стежкою що була викладена велетенськими камінними плитами і була засипана жовтим листям. Біля стежки цвіли хризантеми – квіти осені. Акі-но Кірі-сана я побачив в глибині саду – він сидів на татамі під гілками дерева тога в стані глибокої медитації - мейсо. Я ще подумав, що це дерево – дерево бодхі під яким Будда отримав просвітлення. Поруч було кілка кущів уцугі і зарості саса. Я навіть не знав, чи помічав сенсей мою присутність. На ньому було жовте кімоно з чорним візерунком в вигляді драконів. Я поклонився йому і помітив, що він вийшов зі стану медитації. «Десять тисяч років довгої весни, сенсею!» - промовив я. У відповідь він посміхнувся, і зовсім не дотримуючись ритуалу промовив: «Радий, що Ви відвідали мій скромний сад восени, коли він особливо сумний! Давайте почнем цю дружню зустріч з чайної церемонії!» Тільки тут я помітив, що ця частина саду являє собою тяніва. Біля старезних сосон і кленів, що ховали чайний будиночок – тясіцу лежали величезні кам’яні брили, біля яких ріс бамбук і кипариси, між ними звивалася родзі. І потім я взяв участь у чайній церемонії, які влаштував справжній майстер чаю! Посуд був вишуканий: тябако та тецубін були старовинними – часів Сітоку. Тяван та тясяку були з тонким візерунком – судячи по всьому зроблені майстром Курой Іші в часи Огіматі. Випивши запашного напою сорту «Сто драконів», ми обговорили посуд і трохи почитали віршів – але не своїх – цитували переважно Йоса Бусона та Оно-но Коматі. Мені ще згадалось тоді таке танка Коматі, яке я процитував неточно: