Розділ 1

Максим

Кулькова ручка плавно ковзає цупким білим папером, залишаючи внизу останньої сторінки мій підпис. На якусь мить я затримую погляд на власному прізвищі, а тоді відкладаю ручку й відкидаюся на спинку шкіряного крісла. 

Готово. 

Кілька місяців переговорів, десятки зустрічей, нескінченні телефонні дзвінки мого агента, обговорення умов, бонусів, термінів і всіляких юридичних нюансів нарешті залишаються позаду. Переді мною лежить контракт, який відкриває абсолютно новий етап мого життя. 

Чотири роки. Саме стільки я проведу в одному з найперспективніших клубів англійської Прем'єр-ліги. І, чорт забирай, я задоволений. Навіть більше, ніж готовий зізнатися вголос. Тому що кілька років тому, коли я тільки починав професійну кар'єру за кордоном, про подібне міг лише мріяти. Тоді я був звичайним двадцятитрирічним хлопцем із величезними амбіціями, непоганою технікою та впевненістю, що одного дня обов'язково гратиму серед найкращих. Сьогодні мені двадцять дев'ять, і я нарешті отримую можливість довести, що всі ці роки працював недаремно.

— Вітаю в нашій команді, Максиме! — чоловік навпроти підводиться зі свого крісла й простягає мені руку. — Сподіваюся, найближчі чотири роки стануть успішними як для тебе, так і для нашого клубу.

— Не сумнівайтеся, містере Беннет, — усміхаюся, підводячись і міцно потискаючи його долоню. — Я зроблю все можливе, щоб виправдати вашу довіру.

— Саме тому ми й хотіли бачити тебе у своїй команді, — задоволено відповідає президент клубу Річард Беннет. — Твої результати за останні два сезони говорять самі за себе. Нам потрібен нападник, який не боїться брати відповідальність у вирішальні моменти.

— Тоді ви зробили правильний вибір.

Чоловік голосно сміється, а я дозволяю собі ширше усміхнутися. Самовпевнено? Можливо. Але я ніколи не страждав від надмірної скромності, особливо коли йдеться про футбол. Я чудово знаю власні можливості, знаю, скільки сил вклав у те, щоб опинитися тут, і точно не збираюся вдавати, ніби мені просто пощастило. 

У футболі, звісно, без удачі нікуди, але жодна удача не змусить тебе прокидатись о п'ятій ранку, тренуватися до виснаження, виходити на поле з болем у м'язах і продовжувати працювати навіть тоді, коли всі навколо переконують, що ти вже досяг достатньо. А мені завжди було мало. Мало забитих голів, мало перемог, мало визнання. Я постійно хотів більшого. І саме це привело мене сюди.

— Панове, прошу подивитися сюди! — лунає голос фотографа, і ми з Беннетом повертаємося до камер.

Спалахи миттєво засліплюють. Ми стоїмо перед великим синім банером із клубною емблемою, тримаючи перед собою футболку з моїм прізвищем. 

VOLOSHYN. 

Під ним красується дев'ятий номер. Саме той, під яким я грав останні кілька років і який тепер носитиму в новому клубі. Дев'ятка завжди мала для мене особливе значення. Центральний нападник, людина на вістрі атаки, той, від кого очікують голів. Мені подобається цей тиск. Подобається усвідомлення, що в останні хвилини матчу, коли рахунок рівний і трибуни завмирають в очікуванні, саме від мого рішення може залежати результат.

— Максиме, трохи поверніть футболку!

— Чудово! А тепер подивіться в центральну камеру!

— Містере Беннет, можна ще одне спільне фото?

Я виконую прохання фотографів, усміхаюся, знову потискаю руку президентові, а тоді позую вже сам. Усе це давно стало звичною частиною мого життя. Камери, спалахи, журналісти, інтерв'ю, автографи. 

Колись, на початку кар'єри, я відчував певну скутість перед об'єктивами, боявся сказати щось зайве або виглядати безглуздо. Зараз подібні думки навіть не виникають. За ці роки я навчився не лише забивати голи, а й правильно поводитися перед публікою. 

Усміхатися, коли потрібно. Мовчати, коли краще промовчати. Відповідати на провокаційні запитання так, щоб наступного ранку мої слова не перетворилися на гучний заголовок у спортивних виданнях.

— Ну що, задоволений? — тихо запитує Андрій, коли фотографи нарешті дають нам кілька хвилин перепочинку.

Повертаю голову до чоловіка, який стоїть поруч, й усміхаюся. Андрій Литвин — мій агент, людина, яка за останні п’ять років встигла стати не просто діловим партнером, а й хорошим другом. Саме він свого часу допоміг мені підписати перший серйозний контракт за кордоном, саме він витягував мене з неприємностей, домовлявся з клубами, відбивався від настирливих журналістів і неодноразово нагадував, що футболістові іноді корисно думати головою, а не лише ногами.

— А ти як гадаєш? — запитую у відповідь.

— Гадаю, що ти зараз луснеш від задоволення, але нізащо в цьому не зізнаєшся.

— Не перебільшуй, — фиркаю. 

— Максиме, я знаю тебе багато років. Ти дивишся на цю футболку так, ніби щойно виграв Лігу чемпіонів.

— До цього теж дійдемо.

Андрій закочує очі.

— Господи, дай мені терпіння. Ти хоча б сьогодні можеш просто порадіти тому, чого вже досяг?

— Я радію.

— Ага. Уже думаєш, скільки голів заб'єш у першому сезоні?