І Доля Пов'язала Нас

1 Розділ

    Ніч була тихою. За вузьким вікном старого будинку поволі шумів дощ, а з похиленого даху стікала вода й падала у темряву подвір’я важкими краплинами. У кімнаті пахло воском, сухими травами та старим деревом. Дівчина лежала нерухомо, просто втупившись очима в стелю. Сон довго не приходив до неї. Останні кілька тижнів її переслідувало дивне відчуття, яке неможливо було пояснити словами. Інколи їй здавалося, що за нею хтось спостерігає. Інколи - що вона забула про щось дуже важливе. Силкуючись пригадати що ж це за річ, дівчина й сама не помітила як заплющила очі лише на мить, дозволивши світові навколо поступово зникнути. Дрімота знову затягнула її у свої тенета, як і попередньої ночі. Ай раптом опинилася посеред саду. Повітря тут було густе й насичене ароматом розквітлих троянд. Воно пахло солодкуватою нотою квіткового нектару та колишнього дощу. Вітер легенько торкався троянд. Сад тягнувся далеко вперед, гублячись у блідому сріблі туману й місячного світла. Темно-червоні квіти густим морем вкривали землю, а їхні пелюстки тендітно тремтіли під впливом прохолодного нічного повітря. Тихо шелестіли дерева. Дівчина в нічній сорочці стояла босоніж посеред вузенької, кам’яної доріжки. Її чорне волосся лягало нижче талії гладким і темним шовком, а світла шкіра здавалася майже прозорою у примарному сяйві місяця. Великі, сірі очі уважно вдивлялися вперед, вперто намагаючись розгледіти чиюсь постать між трояндами. Вона вже бачила цей сад багато разів і кожного разу прокидалася з дивним болем у грудях. Ай пішла вперед. Але мимоволі зупинилася, щойно відчула на собі чийсь погляд. Наприкінці вузької алеї, оточеної стіною з колючого чагарнику, височіла чітка тінь якогось чоловіка. Це був лицар. Він стояв нерухомо, вбраний у темні обладунки, які прикрашали срібні візерунки. Метал відбивав місячне світло синюватими відблисками, а довгий плащ спадав аж до самісінької землі. Чорні рукавиці рішуче стискали руків’я меча. Обличчя незнайомця приховував шолом, і тільки білосніжні пасма вибивалися з-під металу, сягаючи майже до пояса. Світлі й сріблясті, вони рухалися разом із вітром серед троянд. Дівчина не могла бачити його очей, проте все одно відчувала на собі їхній погляд. Вона мимохіть насупилася.

- Хто ви? - Тихо спитала Ай.

Лицар мовчав. Вітер раптово зробився дужчим. Кілька пурпурових пелюсток зірвалися з квіток і пролетіли між ними.

- Ви знову тут. - Зауважила дівчина. - Я вже бачила вас раніше.

- Так. - Його голос прозвучав доволі спокійно й низько. На серці чомусь враз стало тривожно. Вона зробила крок назад, долаючи важкість у ногах. Здавалося, ніби сам сад не хотів відпускати її.

- Чому я постійно бачу це місце?

Чоловік поволі нахилив голову.

- Це неважливо. Так само, як і неважливо, хто такий я і хто така ти. Важливо тільки те, що ти перебуваєш тут. 

- Чому?

Коротка тиша розчинилася серед шелесту трояндового листя. Потім він серйозно відповів:

- Тому що ти належиш мені.

Ай шоковано застигла. Холод раптом пронизав її тіло аж до кісток.

- Я вас навіть не знаю.

- Знаєш. Просто ти забула про мене. - Тон незнайомця залишався рівним, але від нього по шкірі пробігали дивні мурашки та невеличке поколювання. Наче її серце пам’ятало значно більше за неї саму.

- Ні. - Прошепотіла дівчина. - Я точно запам’ятала б вас.

Лицар нечутно ступив уперед, і пелюстки троянд покірно упали коло його ніг. Тільки тоді, коли між ними залишалося кілька кроків відстані, вона раптом помітила, як чарівно мерехтить на світлі його волосся. І Ай могла б заперечувати це сотню разів; проте саме в ту мить він здався їй неймовірно вродливим, хоча й був до біса моторошним та чужим.

- Ти завжди так казала. - Пошепки промовив він. Дівчина стрімко здригнулася.

- Що?

- Що не знаєш мене.

Її дихання вмить стало важчим.

- Хто ви?

Чоловік плавно підняв руку в чорній рукавиці й лагідно торкнувся її щоки. Вона не встигла відступити. Від дотику шкірою пройшовся дивний холод. Перед очима на мить промайнуло щось чуже: темний коридор, кров на білому мармурі, палкі, смарагдові очі та голос: "Ти не втечеш від мене." Ай різко відсахнулася.

- Не торкайтеся мене! - Це прозвучало дещо грубіше, ніж дівчина того хотіла. Вітер несподівано затих. Спершу незнайомець подивився на неї мовчки, а потім впевнено промовив:

- Рано чи пізно ти все одно повернешся до мене.

- Я не знаю вас.

- Але я знаю тебе.

Вона судомно стиснула пальці. Страх невпинно змішувався з химерним відчуттям, яке Ай ненавиділа й не хотіла визнавати. Чомусь їй здавалося, що вона й справді вже бачила його колись дуже давно.

- Чого ви хочете? - Глухо спитала дівчина. Кілька секунд він мовчав. А тоді легкий вітерець знову сколихнув прядки його світлої зачіски.

- Тебе.

Її серце вражено пропустило удар. Лицар обережно нахилився до неї.

- Ти завжди була тільки моєю власністю.

Несподівано, сад стривожено ожив, і квіти навколо захиталися ще сильніше. Вона шоковано відступила назад.

- Ні. - Голос Ай затремтів. - Я вам не річ.

Дівчина хотіла сказати бодай ще щось, проте язик зовсім перестав слухатися її. Вона прагнула втекти, однак страх твердо й безжалісно скував ноги. Тепер Ай стояла нерухомо, не в змозі відвести очей від цього таємничого чоловіка зі сновидінь, його обладунку та сріблястого волосся. Буря довкола лише посилилася, закрутивши її волосся разом із пелюстками у танцювальному вихорі. Ай спробувала відступити, але за спиною раптово виросли колючі терни, закриваючи їй шлях до втечі. Холоднокровний погляд незнайомця пронизував дівчину наскрізь. Відчуття власності, яке він озвучив, лягло на плечі важким тягарем, немов сам обладунок, що носив лицар. Світ поступово почав розмиватися. Квіти втрачали чіткість, перетворюючись на сірі тіні. Голос світловолосого чоловіка продовжував звучати у неї в голові, навіть коли вона провалилася в реальність. А там на неї вже очікував менш казковий ранок. Ай різко прокинулася, похапцем вдихнувши на повні груди. У кімнаті досі панувала напівтемрява, а за вікном тихо шумів дощ. Її руки схвильовано тремтіли. Дівчина повільно сіла на ліжку й притиснула долоню до грудей, намагаючись заспокоїти власне серце. Але перед очима все ще стояв трояндовий сад і лунали ті загадкові слова. "Ти станеш моєю власністю."




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше