Земля вам бетоном

  Вони їхали по трасі через ліс. Довкола дерева чорніли своїми голими гілками і нагадували величезне військо, яке підняло до неба безліч списів.

  Для Вадима згадалася картинка із книги, яку він читав ще в школі. Там були зображені воїни Древньої Русі – полки Олександра Невського перед битвою Льодового побоїща, чи може війська Дмитрія Донського перед Куликовською битвою – він уже не міг згадати. Але це його захоплювало і надихало – справжні захисники Русі від німецького нашестя чи від ординської навали.

  Пізніше він бачив трохи інші, але також героїчні, картинки із руськими воїнами на стендах стін у військовій частині. Вони значно більше притягали око, ніч такі сухі дошки із текстами військового уставу чи солдатської клятви.

  Ще були малюнки солдатів Великої Вітчизняної – чорно-білі фото із хроніки. Героїчно виглядав комісар із піднятим догори пістолетом, який кликав за собою свій батальйон у наступ «За Батьківщину»

  Але коли він пішов на контракт в армію, то надихався значно крутішими кадрами. Був ролік десантури – такі справжні чоловіки, накачані, серйозні, сталлю в погляді, вони висаджувалися із літака. А озброєння у них яке крути. Куди там усі ці бутафорські кулемети, автомати, гранатомети американського підрозділу «Дельта» і інших усіх цих «героїв», що відмовлялися воювати в Іраку чи Афганістані, коли їм не підвозили біотуалети.

  Справжній російський солдат терплячий і стійкий – саме цим вони перемагали за Петра І, у війні проти Наполеона чи проти німців. Але тепер це уже не так, точніше – уже не цілком так. Тепер наш солдат перемагатиме не лише терплячістю і стійкістю, довго терплячи ворожий наступ і лише після цієї оборони іти в контрнаступ. Ні – вони тепер швидкі і сильні. Вони будуть бити ворога на його території – знищать його у логові. Америкосів і їх прихвостнів треба бити тепер – не чекаючи нападу на твою землю. Хоча вони вже і так напали – напали ще в 1991 – коли відгризли від Русі землі, які вона збирала стільки століть проливаючи кров русского народу. Так що тепер треба все поправити – треба повернути своє.

  Вони уже двадцять років готувалися до цього моменту. Хоча думали, що все пройде мирно – але ж ворог звірів. Він одурманював людей своєю пропагандою видуманою за океаном. Двадцять років викормлював тут нациків, що відреклися від своїх коренів і пішли на службу чужому пану за зелені папірчики. Вони часто таке робили за минулі віки. Але коли на полі бою бажання заробити може перемогти силу духу? Вони точно побіжуть! Самих затятих зомбі варто б знищити, а решті – дев’яносто відсоткам – просто треба пояснити, хто вони насправді і хто їм друг, а хто – ворог. Вони ж «ввічливі люди»!

  Вони їхали на БТР із швидкістю не цілі і 40 км. Лише 40 км! Вадим хотів би, щоб водій натиснув газ і їхав хоча б 70. Але командири йому наказали не поспішати, щоб ззаду підтягувалися решта техніки – і їх тут було багато. Окрім БТР, Камази із піхотою, БМП, кілька «Градів» та Т-80. Попереду їхали «Тигри», але ті відірвалися вперед і мали провести розвідку.

  Колона виїхала із лісу. Тепер дорога йшла через почорнілі поля. Коли вони рухались лісами, то Вадим таки остерігався, що із лісу може вискочити якийсь оголтелий нацик у лупанути із РПГ. Але цього не сталося – щурі поховалися по норах. Уже напевно втекли на захів, десь у свої Капати, або й взагалі в Польщу. Нічого – там, «за парканом», їх приймуть на заробітки штукатурами, малярами, різноробочими. Тут уже все було видно на багато сотень метрів довкола і жоден ворог не сховається.

  Поруч дороги появилися якісь старі будівлі – напевно рештки розваленого колгоспу. Потім один будинок, за ним ще кілька.

 - Какието дачи. – перервав роздуми Вадима його товариш по зброї Дімон, який висунувся із сусіднього люку БТРа.

- Ну, да. – буркнув він у відповідь. Будинки справді були хороші, деякі навіть в два поверхи. Не звичайне собі село. Але тут уже було за якусь сотню кілометрів від Києва, тож багачі із міста могли будувати собі тут заміські дачі.

 - Немножко б перекурити і ноги розомять.

 - От зесь в деревне может станем і будет времья.

 - Вискочить б в магазин – там должно біть хохлятское сало.

- Можут захотеть гривны или доллары.

 - Розплачусь рублями – пусть привикают к нашим деньгам. – посміхнувся Дімон і блиснув темними очима. - А нехотят брать - сами будут себе должны.

Дорога потягнулася між двох рядів будинків і вони трохи збавили швидкість.

 - Девчонок чето не видно. – зацікавлено оглядався по боках Дімон.

Попереду він помітив наші «Тигри». Дві машини стояли на дорозі.

 - О, спецура уже побежала в магазин. – втішився друг.

  Вони наблизились і Вадим побачив щось дивне – біля «Тигра» було двоє. Один сидів на землі припершись до дверей машини. А біля нього нахилився якийсь дід. Той оглянувся на них і згорблений пошкутильгав із дороги, щось потягнувши за собою.

БТР під’їхав ближче і Вадим звідкись збоку почув крик.

 - Втікай звідси геть!

 - А автомат? – хриплим старечим голосом відказав той.

  Дід відбіг на обочину і наче спотикнувся, впав на землю.

  Тоді збоку щось мигнуло. Він навіть нічого конкретно не зауважив. Але тут уже все загрохотало і стряслось. Вадима знесло на бік і він впав. Все це відбулося здавалось одночасно. Лицем боляче вдарився об асфальт, яке немов розплющилось. Перед очами було темно, але він піднявся.

  Нічого не було чути, лише гул, різкий свист, що виходив десь із середини голови, аж до болю. Нічого не видно – перед очима лише світлі та темні круги. Намагаючись зберегти рівновагу на ногах, які чомусь дуже ослабли і хотіли підкоситися, він взявся обтирати рукавом очі.