Доля навиворіт

Частина перша. Гл 1

1

Неправда, що це ти обираєш долю. Ні. Скоріше навпаки. Це вона обирає тебе. Це на тебе ставлять там, угорі. Це тебе обирають на виконання певної місії.

Славко любив писати щось гарне, романтичне. В юності писав вірші. Та письменником не став. І навіть учителем літератури не став. Хоч закінчив філфак. Опинився в газеті. Спершу бігав репортером скрізь, куди пошлють, писав легкі летючки, що де відбувається. Згодом, як трохи виписався, пішли матеріали серйозніші.

Нині тридцятип’ятирічний Ярослав Підлісний – редактор відділу політики та економіки, головного відділу в обласній газеті.

Сьогодні день суєтний і клопітний. Зосереджені газетярі з газетними шпальтами ходять сюди-туди й нічого довкола себе не помічають. Кожен занурений у свої матеріали, відповідальний за номер услід за коректором читає всі без винятку шпальти включно щ рекламою та програмою телепередач. Читає й редактор відділу Підлісний. Нині він черговий по газеті. День клопітний. Ось знайдено декілька неув’язок. Тож наразі тримав біля вуха телефонну слухавку й щось ретельно записував, а тоді зафіксовані дані звіряв з коментарем у статті колеги.

 У газетний день борони боже, аби вступив до редакції хто сторонній. Прихід будь якої особи в такий день, немов кара господня. Особливо, коли зайде хтось занадто балакучий і почне розповідати свою історію, від царя Гороха розпочинаючи. Для уникнення таких казусів у редакції на чільному місці навпроти дверей хтось почепив дороговказ про те, що в редакції треба висловлюватися коротко, по суті справи, й швидко йти геть.

Дід, який невідомо звідки з’явився, несміливо тупцяв на місці, розглядаючись по просторій залі редакції, по периметру якої сиділи за своїми столами журналісти. Він не знав, до кого йому звернутися, а дороговказу перед своїми очима, вочевидь, і зовсім не помічав. Люди, котрі сиділи занурені в читання чи писання, або як шалені носилися з газетними шпальтами, прямуючи як не до коректора, то до редактора, на нього не зважали.

Нарешті присутність стороннього помітила бухгалтерка Ірина Ігорівна. Спитала, що йому потрібно.

– Мені б поговорити з Підлісним… – мовив старий приземкуватий чоловік похилого віку.

– Ось там Підлісний біля вікна. По телефону розмовляє. Ви, пане, прийшли не в той день. Сьогодні всі дуже зайняті. Здача газети. Та вже як прийшли, то підійдіть до нього, спитайте, коли він вас прийме.

– Вам точно до мене? – спитав Славко в тупцяючого перед ним старого. На його обличчі прочитувалося роздратування і чоловік це помітив. Тож стушувався ще більше. Проте зібрався і впевнено мовив:

– Так. Я читаю ваші матеріали і переконаний, що мені потрібно саме до вас. Я пройшов крізь війну, був і в УПА, і в радянській армії, у гітлерівському, потім сталінському таборах. Мені є про що вам розповісти. Ви можете до мене прийти?

Славко зморщив чоло. Не хотілося йому занурюватися в спогади, пов’язані з рядом непростих історичних подій. Та що поробиш, коли старий як світ дід прийшов прямо в редакцію і то прямісінько до нього. Що ж, піде, послухає, запише. Буде стаття.

– Дайте мені ваш номер і адресу. – Підлісний взяв свій блокнот і записав продиктовані йому контактні дані. – А як ваше прізвище, кажете? Ничипорук? Василь Устимович? Добре. Записав. Завтра вам подзвоню. А ви йдіть. Бо нині нам не до розмов.

Василь Ничипорук напередодні довго думав над тим, чи варто виносити на люди свою історію. Надто складною вона була. Надто тяжкою. Є в ній таке, про що навіть сам собі признатися не хоче. Знає, що це було, це сталося, але так сталося, наче не при свідомості він був чи не при своєму розумі. Уміють у таборах людям розум виймати.

Усім колишнім репресованим у незалежній Україні прийшла реабілітація, а його так до кінця й не реабілітували. Може цей журналіст допоможе йому пролити на все світло і домогтися правди?

Підлісний не пішов до старого в п’ятницю. Дві прес-конференції на один день та й треба після здачі номера бодай трохи розгребти вчорашні завали. Але про старого не забув. Зателефонував. Домовились про зустріч у неділю. Славко вже мав досвід. Знав, що з такими дідами швидкої розмови не вийде. Ще добре, як він добрий оповідач. А коли ні, то він знає, як це буває в розмовах зі старими людьми: хоч кліщами витягуй з нього його історію.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше