Частина перша. Гл 2

2

Чим старіша людина, тим більше має усіляких фобій. До старого Ничипорука так просто не увійдеш. Спершу спитає тебе, хто ти. Тоді прочинить двері на вузьку шпарку, на яку дозволяє захисний ланцюжок. Подивиться, хто перед ним і відчинить лиш тоді, коли упевниться, що ти і є саме той, на кого він очікував.

Коли Славко увійшов, Василь Устимович щільно зачинив двері на замок, не забувши накинути ланцюжок. Був білий день. На дворі буяла цвітом весна. Було тепло й сонячно. Проте старий позачиняв вікна і навіть кватирки у них, після чого став щільно закривати штори. Почовгав капцями на балкон, аби також щільно його зачинити. В кімнаті стало темно. Увімкнув світло.

– Навіщо ви робите таку ізоляцію? – Підлісний був неабияк здивований.

– Ви знаєте… Де я не жив, обов’язково або за стіною, або внизу, на нижчому піді мною поверсі, поселяли сексота… І тут, на своє нещастя, я такого маю.

– О-о-о! – у Слави Підлісного неочікувано вирвався вигук здивування. Такого сценарію ніхто б сподіватися не міг. – Як? Так давно вже Україна незалежна! Хто за вами пильнує? Кому ви у вашому віці треба? Та й невже таке може бути?

– Може, – ствердив Ничипорук. – Минулої неділі гуляв я в парку і зустрів полковника КДБ у відставці. Він упізнав мене. Ходимо, два старі пеньки з палицями, по доріжці. Розговорились. Минуле ж бо давно позаду. А попереду тепер нам одна дорога. То він мені й відкрив, що моя сусідка, яка знизу живе, ще до минулого року доноси на мене писала. Хто в мене був. Про що говорили. Про кожен мій крок доповідала. Тому й зачиняю. Не треба, аби нас хто чув.

Славко зацікавлено роззирався по двокімнатній оселі старого Ничипорука. Інтер’єр десь із шістдесятих років минулого сторіччя. Старі шафи, старомодні дивани з такими ж кількадесятрічної давності килимами над ними. На вільних стінах у рамцях старі світлини.

Ось ця – справжній раритет. Десь з початку минулого сторіччя.

– Хто це? – питає Підлісний у Ничипорука.

– А це мій батько в Києві у кадетському корпусі із двома своїми молодшими братами. Всю нашу родину у селі звали Кадетами. Ще Карпунчиковими, від імені прадіда Карпа. А прізвисько Кадети приписали Карпунчиковим через те, що найстарший із п’яти дідових синів Устим (мій батько), дев’ять років прослужив у царському кадетському корпусі на посаді завідуючого канцелярією, утримуючи на своє жалування ще й трьох молодших братів. Ось на цьому фото вони всі троє братів Ничипоруків (Устим, Максим та Нестор) у кадетському обмундируванні, – у розповіді Василя Устимовича Славко вловлює непідробну емоцію гордості за свій рід.

– Який це рік? – цікавиться.

– Дивляться вони на нас десь із 1914-го чи, може, й 1915-го року, – відповів дід Василь. І оповідав далі.

– Як прийшла до Києва революція й кадетський корпус після розстрілу командного складу розбігся хто куди, мій батько з братами повернули додому, до нашого села Бугаївка. Осів у селі лише мій батько Устим Ничипорук. Одружився із дівчиною з такої ж бідової багатодітної сім’ї Улитою Юркопольською. Мама, як і тато була найстаршою з-поміж усіх дітей. А було їх дев’ятеро. Гарно прожили життя в парі мої батьки. У злагоді та любові. Хоч доля їм випала непроста. Вік гарували, не покладаючи рук. Та батько працював у гміні бухгалтером. Мав непогане жалування. Тож спромігся на нову хату. Велика, простора, на три кімнати була наша хата. Вкрив не соломою, як зазвичай у селі, а гонтою.

Із Ничипорукової розповіді Підлісний зрозумів, що села Бугаївка та Опарипси включно з містечком Радивилів, що на правому боці річки Слонівки, притоки Стиру, – це і є мала батьківщина Василя Ничипорука. Це був той життєвий простір, театр подій, в яких хлопець зростав, де формувався його світогляд. Найріднішим, звісно, для нього є рідне село Бугаївка. З цим закутком мальовничої Волинської землі пов’язані спогади його дитинства і юності.

Стареча рука тягнеться до полиці, де лежить старий родинний альбом із фотографіями. Тицяє в кожну і називає імена, прізвища. Мама, тато, їхні брати, сестри, чоловіки й невістки. Ярослав дарма намагається його спинити, дарма запевняє, що не запам’ятати йому такої кількості імен. Давайте, мовляв, спершу спогади, а тоді вже й до світлин справа дійде, тоді їх попідписуємо. Не всі, а лиш ті, які виберемо для публікації. Та чоловік немов і не чує. Йому хочеться сказати те, про що він завжди думає, коли передивляється ці світлини.

– Скільки то було мрій, надій, яка велика потуга була, щоб вибороти соборність України! Яке покоління свідомої молоді тоді зростало! – Ничипорук говорив про тридцяті роки минулого століття. – Я переконаний, що коли б природній плин життя не порушили б усі ті «визволителі», котрі прийшли у 1939-му, другі – у 1941-му, коли б не затіяли свої брати-українці братовбивчої війни у 1943-му, коли б не страшна розправа над нами, повірте, Ярославе, – Україна виглядала б зовсім інакше…

Підлісний побоювався, що діда потягло на патетику і це надовго. Проте ні. Старий був чіткий і лаконічний у висловлюваннях.

– Я хочу, аби ми з вами спершу обговорили план, за яким працюватимемо, – звернувшись до журналіста, повернув до теперішньої миті. 

– Я йшов до вас з наміром набрати матеріалу на статтю, – остудив старого Ничипорука Ярослав Підлісний.

– Можна, звісно, і статтю написати. Але я б вас просив, аби ви все ж таки одважилися на написання книжки. Я не вічний. Мої літа вже такі, що згадувати минуле щороку стає все тяжче. Та я стільки пережив і перебачив. Багато чого переосмислив. Не хочу нести це в могилу. А щодо вас, то де ви ще знайдете таку інформацію?

– Але ж я не зовсім у темі, – на обличчі Підлісного вималювалась розгубленість. Цей старий увірвався в його життя і хоче зайняти в ньому чільне місце. Він такого не планував. – Я ніколи не писав книжок! А це такий пласт історії. Це ж треба почати з тридцятих років минулого сторіччя. А далі друга світова. УПА. Мені треба спершу історичні джерела почитати.