Розділ 1

   Минуло 3 місяці.
   Леся Левицька сиділа біля вікна потяга й дивилася, як за склом повільно змінюється краєвид.
  Місто залишилося далеко позаду. Висотні будинки поступилися місцем невеликим селам, потім полям, а згодом почали з’являтися гори. Спочатку далекі, сині й майже непомітні, потім все ближче – темні і величезні.
  Дорога петляла між невеликими населеними пунктами, полями та лісами, а за вікном поступово темніло.
   Леся майже не помічала краєвиду. На її колінах лежав старий фотоальбом. Вона відкрила його ще в Києві, коли чекала поки потяг поїде, і відтоді так і не закрила.
   На першій сторінці була фотографія Андрія. Йому тут було років десять. Він стояв посеред двору в старій батьківській куртці, тримаючи на повідку величезну чорну вівчарку. Брат дивився в камеру серйозно, хоча через секунду, після знімку, напевно почав сміятися.
   Леся провела пальцем по краю фотографії. Вона добре пам’ятала той день. Пам’ятала навіть, що сталося після. Андрій випустив повідок з рук, пес одразу побіг через двір, а вона з братом кинулися за ним. Тоді все було просто. Це було їх дитинство, їх дім та сім’я. Люди, які нікуди не зникали.
   Вона закрила альбом. За склом промайнула назва невеликої станції, потім ще одна, і ще. Подивившись на годинник, дівчина відмітила, що їхати до місця призначення залишилося трохи більше години. Саме стільки часу вона мала, щоб передумати.
   Леся знала, що могла повернутися. Вона могла вийти на найближчій станції, сісти на потяг у зворотному напрямку і наступного ранку знову опинитися вдома. Ніхто б її не засудив.
    Поліція не знайшла Андрія, пошукова група також, місцеві мешканці теж нічого не знали.
   Три місяці – жодної звістки, жодного дзвінка, жодної людини, яка б могла сказати їй, що насправді сталося тієї ночі. Леся не змогла змиритися. Особливо після того, як отримала листа.
   Вона дістала його з внутрішньої кишені куртки. Конверт був старий, пожовклий, з нерівними краями. На ньому не було зворотної адреси, а лише її ім’я – Леся Левицька.
   Лист прийшов тиждень тому. Вона спочатку подумала, що це черговий матеріал від журналістів або хтось вирішив скористатися зникненням Андрія заради уваги. Але в середині лежав один аркуш, на якому було написано усього кілька рядків. Жінка, яка писала його стверджувала, що знала Андрія і знає, що з ним сталося.
   Леся знала лист напам’ять, особливо останній рядок: «Якщо Ви хочете знайти свого брата, приїжджайте до Тихолісу до першого туману». Більше в листі нічого не було написано, не було ніяких пояснень, лише ім’я внизу – Софія.
   Леся не знала, що це за жінка. Вона намагалася зателефонувати за номером, який був написаний на звороті листа, але оператор повідомив, що такого номеру не існує. Тому, через тиждень дівчина сама сіла на потяг, повідомивши матір за кілька годин до цього, що їде у відрядження. Вона не сказала правди. Не сказала куди саме їде. Не хотіла знову чути: «Лесю, досить!», «Його вже три місяці немає», «Ти повинна змиритися».
   Вона не хотіла змирятися, не поки не побачить доказів, а поки не знайде свого брата.
  Потяг різко хитнуло. Леся підняла очі. Навпроти сиділа жінка років п’ятдесяти, яка весь час читала книгу.
   Жінка поглянула на неї.
- Вперше в Карпати?
- Ні.
- Відпочивати їдете?
  Леся на мить замислилася.
- Ні, у справах...
   Жінка кивнула.
- Куди саме?
- У Тихоліс.
   Книга в руках жінки повільно опустилася. Вона подивилася на Лесю, скоріше насторожено, ніж здивовано.
- У Тихоліс? – перепитала вона.
- Так.
   Жінка кілька секунд мовчала, потім закрила книгу.
- А ви там когось знаєте?
- Мого брата…
   Співрозмовниця змінила вираз обличчя.
- Андрій Левицький?
   Леся відчула, як в середині неї все напружилося.
- Ви його знаєте?
- Ні.
- Тоді звідки знаєте ім’я?
   Жінка не відповіла, замість відповіді подивилася у вікно. Там, вже починався густий, темний ліс. Дерева стояли так близько до колії, що гілки іноді майже торкалися вагонів.
- Краще не їдьте туди, - нарешті сказала вона.
- Чому?
   Жінка повернула голову.
- Бо зараз осінь…
   Леся не зрозуміла.
- І що?
   Та лише похитала головою.
- Нічого, - вона знову відкрила книгу. Розмова була закінчена.
  Дівчина ще кілька секунд дивилася на неї, а потім відвернулася.
 За вікном почав накрапати дощ. Спочатку дрібний, але він становився дедалі сильніший. Краплі стікали по склу, розмиваючи дерева.
  Леся дістала телефон. Жодного повідомлення не було. Вона відкрила галерею. Останнє відео від Андрія було першим у списку. Палець завис над екраном, вона роздумувала, але врешті решт натиснула.
   «Темний ліс, картинка тремтить, чутно важке дихання і голос брата: - Якщо я не повернуся…»
   Леся одразу зупинила відео. Вона вже більше не могла його дивитися і слухати. Саме в цей момент потяг увійшов у тунель. Світло у вагоні на секунду згасло. Пасажири заворушилися. Світло повернулося знову. Вона автоматично подивилася у вікно. Замість власного зображення побачила темноту тунелю, а за її плечима, на мить промайнуло людське обличчя. Обернувшись, вона нікого не побачила. Жінка навпроти продовжувала читати. Інші пасажири сиділи на своїх місцях.
   Леся знову подивилася у вікно – лише її відображення – бліде обличчя, темне волосся, втомлені очі. Вона тихо видихнула. «Втомилася». Це було єдине пояснення, яке вона змогла придумати.
   Через двадцять хвилин потяг зупинився. Провідниця пройшла у вагон.
- Тихоліс – ваша зупинка, - промовила вона до Лесі.
   Дівчина піднялася. Жінка навпроти неї не сказала їй ні слова. Лише, коли Леся проходила повз, тихо прошепотіла:
- Не дивіться у вікна після заходу сонця.
   Леся зупинилася.
- Чому?
   Жінка не відповіла.