Пролог

   Вересень добігав кінця, але осінь у горах вже почувалася господинею. Андрій Левицький повільно піднімався вузькою лісовою дорогою, стискаючи в руках ліхтарик. За плечима висів рюкзак із камерою та запасними акумуляторами. До села Тихоліс залишалося не більше кілометра.
    Місцевий водій висадив його біля старого мосту і навідріз відмовився їхати далі.
- Після заходу сонця туди ніхто не їздить, - сказав він.
   На запитання чому чоловік лише похитав головою і швидко поїхав геть. Тоді це здалося Андрію черговою сільською легендою. Тепер він вже не був таким упевненим.
  Ліс навколо стояв неприродно тихий – не співали птахи, не шелестіло листя, навіть вітер, наче, оминав це місце.
   Андрій дістав телефон. Зв’язку не було. На екрані залишилася лише одна поділка батареї.
- Ідеально, - пробурмотів він.
   Попереду між деревами, нарешті, з’явилися перші вогники села. Він пришвидшив крок і саме тоді помітив туман. Спочатку тонку білу смугу між стовбурами, потім ще одну і ще. За кілька хвилин молочна завіса почала заповнювати весь ліс.
   Туман рухався дивно – не розтікався, не підіймався від землі… Він ніби повз цілеспрямовано.
  Андрій зупинився. Його охопило неприємне відчуття, наче хтось уважно спостерігає за ним. Він швидко озирнувся. Нікого немає, лише одні дерева навкруги… і туман.
   Раптом в кишені завібрував телефон. На екрані висвітилось ім’я сестри – Леся.
- Нарешті, - з полегшенням сказав він і прийняв дзвінок.
   Звук був спотворений тріском.
- Андрію? Ти мене чуєш?
- Ледве чую… Я вже на місці.
- Ти знайшов те село?
- Так! Ще хвилин десять назад.
   На кілька секунд запала тиша.
- Мені це не подобається, - сказала вона. – Усі ці історії…
- Це просто легенди для туристів…
- Ти сам не віриш в те, що говориш.
    Андрій усміхнувся.
- Завтра зателефоную. Покажу тобі найстрашніше село Карпат.
  У слухавці знову затріщало, а потім почувся дивний шум, наче хтось дихав зовсім поруч з мікрофоном.
   Андрій насупився.
- Лесю?
   Відповіді не було, лише тихе шипіння і раптом голос, його власний голос.
- Не приходь сюди!
   Хлопець завмер.
- Що?
- Не приходь сюди більше.
   Слова пролунали вдруге і знову точно його голосом.
   Телефон згас, екран почорнів, батарея розрядилася. Кілька секунд він стояв нерухомо, потім нервово розсміявся. «Напевно, якісь перешкоди – нічого більше».
   Саме тоді серед туману попереду, з’явилася людська постать. Десь приблизно за тридцять метрів від нього.
   Андрій примружився. Постать була дуже знайома. У грудях похололо, тому що на лісовій дорозі стояв він сам. Той чоловік мав його обличчя, його куртку, його рюкзак і дивився просто на нього, а потім посміхнувся.
   Із села пролунав далекий дзвін. Туман різко згустився. Постать зникла. Андрій кинувся вперед. Більше ніхто в Тихолісі його не бачив.