Їхній бог — черево

“Я скуштував Тебе — і тепер голодую та спрагну Тебе.”
— Августин, Сповідь

Я йшов, не усвідомлюючи, куди саме прямую.

Йшов, не знаючи, де був раніше і куди несуть мене мої неспокійні ноги. Земля під ними була темнішою за вугілля, суха, тверда, мертва, наче її давно випалили до самого нутра, а потім забули поховати. Небо висіло наді мною трохи світлішим, але не настільки, щоб дарувати надію. Якби я був бодай трохи уважнішим, то, мабуть, назвав би його смолянисто-чорним. Але увага в такому місці здавалася зайвою розкішшю, майже непристойною. Тут усе було чорним. Просто дещо — з іншими відтінками приреченості.

Я не знав, хто я.

Не знав, як опинився тут.

Не знав, чи був колись кимось іншим, окрім цього тіла, що рухалося вперед із тупою, майже тваринною впертістю. Здавалося, ніхто не допоможе мені з’ясувати, чим я був до того, як потрапив сюди. Людиною? Тінню? Помилкою? Спогадом, який хтось намагався стерти, але зробив це недбало, залишивши після себе форму без змісту?

І що це за місце?

Склеп.

Темрява.

Страх.

Усе одразу й нічого конкретного.

Моє тіло, здається, не зовсім належало мені. Час від часу воно сіпалося від різких електричних розрядів, схожих на далекі, зіпсовані феєрверки, які хтось запускав не в небі, а просто під шкірою. Ці спалахи не приносили болю в чистому вигляді. Радше нагадували мені, що тіло взагалі існує. Неприємне відкриття, коли душа давно воліла б залишитися без адреси.

Повітря було наповнене млосним, загадковим запахом, який тримався біля мене невідступно, наче вірний пес, що давно здох, але все ще не зрозумів цього. Я йшов, але запах не слабшав і не посилювався. Він не наближався і не віддалявся. Він просто був.

Можливо, так пах я сам.

Не знаю.

Грудки землі. Пил. Сосни. Цитрус. Смола. Трохи воску, трохи вогкості, трохи чогось солодкого, що надто довго лежало в темряві й почало псуватися. Ця суміш огортала весь простір, але не давала мені жодної підказки. Ні щодо того, де я перебуваю. Ні щодо того, як сюди потрапив. Ні щодо того, чи варто взагалі шукати вихід.

Я хотів вірити, що колись мав щось більше, ніж це існування в темряві. Ім’я. Обличчя. Дім. Людину, яка могла б вимовити моє ім’я так, ніби воно щось означало. Але всі ці припущення були такими крихкими, що соромно було навіть торкатися їх думкою.

Здавалося, мої блукання були вічними.

Для мене не існувало ні початку, ні кінця. Лише рух, який нічого не змінював. Лише ноги, що йшли вперед, наче в них було більше віри, ніж у мене.

Я йшов і йшов.

Можливо, годинами. А може, одна година тут тривала як дві. А може, я блукав уже роками, століттями, цілими життями, просто не маючи достатньо пам’яті, щоб страждати від цього по-справжньому. Я не відчував ні голоду, ні спраги. Абсолютно нічого. Жодної потреби, яка могла б визначити мене як живого.

Це лякало найбільше.

Не темрява. Не самотність. Не невідомість.

А відсутність бажання.

Бо людина, поки вона хоче пити, їсти, спати, любити, вбивати, тікати чи бодай скаржитися на погану погоду, ще належить світу. А я не належав навіть власному тілу. Я був ходою без мети.

Здавалося, мене могла врятувати лише щаслива випадковість. Але щаслива випадковість у такому місці звучала як жарт, який розповіли над відкритою могилою і самі ж не зрозуміли, чому ніхто не сміється.

Я намагався думати про будь-що, окрім вічного блукання в темряві.

Але в голову нічого не приходило.

Порожнеча.

Страшно не мати минулого.

Ще страшніше не мати теперішнього.

Але найстрашніше — не знати, чи майбутнє взагалі відрізнятиметься від цього нескінченного сьогодні.

У моїх боязких роздумах майбутнє не мало жодної цінності, якщо було абсолютно таким самим, як теперішнє. Люди люблять говорити про майбутнє так, ніби воно завжди десь чекає, причепурене, ввічливе, з букетом квітів і добрими намірами. Але тут воно не чекало. Тут воно, здається, лежало поруч із минулим у тій самій чорній землі й не подавало ознак життя.

Мені було б легше, якби в цій темряві існували бодай якісь маяки.

Будь-що.

Двері.

Стіна.

Голос.

Та простір мовчав.

І тоді я вирішив зробити коротку перерву у своїх безкінечних і безсонних блуканнях. Сів на тверду землю, вкриту нерівним шаром гравію. У цій темряві я навіть не міг здогадатися, якого він кольору. Білий, сірий, коричневий, а може, точно такого самого кольору, як усе навколо.

Я набрав у долоні дрібних камінців і почав перебирати їх, дослухаючись, як вони ритмічно стукають один об одного.

Сухий, дрібний звук.

Наче зуби.

Наче хтось дуже маленький і терплячий перемелював у темряві кістки