Зелена смужка світла

“Протилежність acedia — не працьовитість, а радісне ствердження людиною власного існування.”
— Йозеф Піпер, “Дозвілля — основа культури”

Ранку я дочекався в кабінеті.

Він прийшов не одразу, а повільно, ліниво, наче й сам не мав великого бажання починатися. Світло просочувалося крізь щілини жалюзі тонкими блідими смугами, холодними й майже стерильними, як свіжа випрана постіль, на якій ще ніхто не встиг залишити слідів тіла. У цьому було щось образливо чисте. Наче світ після всього, що сталося вночі, мав нахабство виглядати невинним.

Мені здавалося, що всю ніч я просто нічого не робив. Не думав, не згадував, не шкодував. Сидів у кріслі, курив одну цигарку за іншою і дивився в темряву з тією безглуздою впертістю, з якою люди іноді дивляться на двері, за якими давно вже нікого немає.

Після вечері на мене найшло дивне спустошення. Не горе, ні. Горе було б надто величним словом для нашого дому. Не каяття. Каяття вимагало б бодай крихти моральної сили. Це було просто спустошення. Рівне, сіре, без жодної подряпини. Таке, з яким не йдуть у церкву і не стріляються в кабінеті. Просто відчуття з яким сидять в офісі, і очікуюсь невідомого.

Єдине я був голодним. Голодним на шлунок. Він починав виспівувати ранішню пісню.

 Шлунок, на відміну від совісті, виявився значно дисциплінованішим органом. Він не ставив запитань, не вимагав пояснень і не влаштовував жалюгідних сцен. Він просто був порожнім. А порожнеча, як відомо, завжди першою починає диктувати умови.

Я кілька хвилин вагався, чи варто спускатися на кухню й шукати залишки курки, того непристойно пахучого створіння з розмарином і лимоном, або ж гидкого салату з фетою й гранатовим соусом, який учора так переконливо вдавав із себе маленьку різанину на білій тарілці.

Зрештою я підвівся.

Не через голод, звісно. Принаймні мені хотілося так думати.

Я тихо, майже навшпиньках, спустився блакитними сходами. Килим ковтав мої кроки з тією самою жадібністю, з якою в цьому домі роками ковталися сварки, підозри й усе, що могло б бодай раз прозвучати.

На кухні я швидко зрозумів, що був тут не першим самотнім гостем.

Вона вже приходила.

Її присутність залишилася не запахом парфумів, не випадково забутим пасмом волосся, не жіночою дрібницею, чи тим самим вчорашнім бантом з її волосся. Ні. Вона залишила тарілку в раковині. Білу, з тонкою блакитною облямівкою, на якій засохли брудні сліди соусу й жиру, як докази дрібного, побутового злочину.

Це було на неї схоже.

Я почав шукати її очима, не знаючи сам, чи хочу побачити, чи переконатися, що її тут немає. І побачив.

Вона спала у вітальні, на тому самому клятому дивані, де вчора ввечері сиділа з ковдрою на колінах і дивилася на мене так, ніби в нас ще залишалося щось, що можна було врятувати. Тепер її голова була відкинута набік, одна рука звисала вниз, пальці майже торкалися килима. Обличчя навіть уві сні зберігало той вираз тихого страждання і зойків. А на її обличчі були ще залишки вчорашнього макіяжу

Від побаченого мій апетит згас. Не повністю, звичайно. Але достатньо, щоб я відмовився від курки.

Я сів на кухонний стілець, налив у чашку бананового соку і взяв зі столу інжир.

Не знаю, звідки він узявся. У цьому домі час від часу з’являлися речі, яких ніхто не любив. Нові серветки. Декоративні подушки. Далекі родичі. Інжир, очевидно, належав до тієї ж породи зайвих створінь.

Я розрізав його навпіл.

Всередині він виявився огидно м’яким, рожево-червоним, зернистим, надто вологим, надто відвертим, наче маленький плід вирішив безсоромно продемонструвати мені свою нутрощі. У цьому розкритому, солодкуватому, майже тілесному безладі було щось непристойне. Інжир не мав форми, не мав опору, не мав характеру. Він просто піддавався ножу, розходився під лезом без найменшої гідності, ніби все його призначення полягало в тому, щоб бути розчавленим.

І тоді він нагадав мені сина.

Не зовні, звісно. Але ця м’якість. Ця волога безвольність. Це мовчазне, майже образливе існування без жодного наміру стати чимось більшим.

Інжир просто був.

І мій син просто був.

Він не чинив спротиву життю, але й не приймав його. Не руйнував себе. Не тікав, не боровся, не благав, не проклинав. Він лежав у власних днях, як цей плід на тарілці, м’який, перестиглий, беззахисний і чомусь через це ще більш огидний.

Я взяв половинку інжиру й увіткнув два пальці в його м’якоть.

Вона піддалася одразу.

Без опору. Без звуку. Без тієї маленької, майже шляхетної пружності, яка іноді змушує поважати навіть шматок хліба. Я загріб м’якоть пальцями, як якусь безглузду намазку, і підніс до рота

Смак був ніякий.

Саме такий, як я й очікував.

Я повільно прожував і раптом подумав, що, можливо, саме так і виглядає справжня лінь. Не сон до полудня, не невиконані обіцянки, не брудний одяг на підлозі й не порожні розмови про майбутнє.

Справжня лінь була тут, у цій м’якоті.