Після десерту

Я підіймався ґравійною алеєю до будинку з темним, майже траурним дахом, що височів попереду з тією самою вдалою, трохи театральною чарівністю, яка завжди дратує сильніше, ніж відверта потворність. Фасад його був так густо оплетений виноградною лозою темно-зеленого, важкого, майже церковного кольору, що здавалося, ніби стіни давно зреклися каменю й добровільно віддали себе рослинній плоті. Лоза обіймала дім жадібно, без сорому, наче намагалася не прикрасити його, а повільно проковтнути, перетравити, зробити власним. Крізь її листя раз у раз прослизали дрібні ящірки, комахи, якісь нетерплячі створіння, і я ловив себе на думці, що вони не заповзали всередину, а ніби поверталися туди, звідки цей дім колись виріс.

Довкола буйнів квітник, розкішний до непристойності. Квіти всіх можливих кольорів і відтінків так тісно росли одна біля одної, що це вже не скидалося на сад, а радше на пишну, задушливу оргію пелюсток, запахів і барв. Усе тут цвіло з такою нахабною повнотою життя, ніби мало намір вижити навіть після кінця світу, а потім ще якийсь час обговорювати його за десертом.

Ґравій під ногами хрумтів і скреготів, дрібне каміння терлося одне об одне з тією сухою, мілкою жорстокістю, яка завжди нагадувала мені людські зуби. Але думки мої були зайняті іншим. Я вже знав, що скажу своїй дружині. На кожну її фразу, на кожен зітх, на кожен погляд у мене була готова відповідь, дбайливо відполірована, як срібло до сімейного свята.

З роками вона ставала дедалі посереднішою. А можливо, якщо вже бути чесним хоч перед самим собою, не вона ставала менш цікавою, а я просто переситився. Людина, як відомо, здатна знудитися навіть раєм, якщо подавати його щодня на одній і тій самій тарілці.

Я кинув останній погляд на машину, припарковану біля дому, підняв руку до дверей і на мить завмер, розмірковуючи, чи не постукати цього разу. Мені раптом здалося майже кумедним подарувати їй бодай одну коротку секунду невідомості, хай вона хоч на мить уявить, що до будинку підійшов чужинець. Що за дверима стоїть хтось інший. Хтось новий. Хтось, кого ще можна бажати.

Але потім я передумав і просто відчинив двері.

— Люба, я вдома, — промовив я найсолодшим, майже нудотним голосом, знімаючи бездоганно чорні туфлі без жодної подряпини.

Вона це любила. Вона взагалі любила речі, в яких не було слідів справжнього життя: гладенькі поверхні, вивірені жести, гарно виховані голоси, шлюб, у якому все давно померло, але ще пахло дорогим милом.

І перш ніж мене хтось засудить, варто згадати одну просту річ: у кожного є свої маленькі таємниці, свої внутрішні комірчини, куди не хочеться впускати сторонніх. Моя таємниця була не гірша й не краща за інші, тільки значно ретельніше сервірована. Це була брехня, яка з роками так добре вжилася в кістки нашого життя, що стала правдою. У неї щиро вірили всі. Зрештою, навіть я.

— Чую, що ти вдома, дорогий. Іди на кухню, я майже закінчила вечерю, — озвалася вона своїм голосом, солодким і липким, як карамель, що тягнеться довше, ніж хотілося б, і липне навіть до тих пальців, які намагаються її відштовхнути.

Вона й сама була карамеллю. Золотавою, м’якою, густою, створеною не для того, щоб наситити, а щоб нудити.

Ця жінка все життя прагнула подобатися. Не просто подобатися, ні, це було б занадто скромно для її апетитів. Вона прагнула схвалення щосекунди, в кожній розмові, в кожній паузі, в кожному русі плеча, ніби збирала компліменти в банки для варення і розставляла їх на полицях власної душі, щоб узимку, коли стане зовсім порожньо, відкривати по одній і ложкою доїдати чуже захоплення.

— Дякую, люба, але мені спершу треба доробити деякі справи. Я не встиг зробити кілька важливих дзвінків. Піднімусь у кабінет, а якщо син удома, поклич його, хай допоможе тобі на кухні. Хоч якась користь від нього буде.

Я вже ступив на сходи, вкриті блакитним килимом такого ніжного відтінку, ніби хтось навмисно вирішив застелити дім ілюзією спокою, коли з кухонних дверей визирнула її білява голова, а за мить і вся постать. На ній була теракотова сукня з рукавами три чверті, з тих суконь, які вміють робити жінку одночасно домашньою й урочистою, мов добре прикрашену страву перед подачею. На зап’ясті виблискував важкий золотий браслет із чотирма великими червоними каменями.

Я щиро зненавидів той браслет за останні роки.

Колись його колір нагадував мені про щось вічне, майже криваво-вірне, про любов, яку дурні люди називають долею. Тепер же ці камені скидалися радше на очі: червоні, терплячі, трохи голодні. Очі істоти, яка давно зрозуміла, що їй не дадуть любові, тож вона погодилася на володіння.

— Ні, сьогодні його тут немає. Він попросився переночувати у друга, і я дозволила, — сказала вона, спершися на одвірок із тією м’якою невідворотністю, на яку здатні лише жінки, котрі навчилися перетворювати лагідність на інструмент тиску.

Вона чекала продовження розмови, і для мене це вже саме по собі було дрібною формою тортур. Будь-який діалог із нею давно нагадував мені партію в пінг-понг, де м’яч ніколи не падає на підлогу і ніхто не помирає вчасно.

— І все ж, якби я попросився в когось залишитися, ти б не дозволила, — кинув я з легкою усмішкою, тією самою, яка роками рятувала мене від щирості.

— Кажеш так, ніби тобі є куди йти, — відповіла вона спокійно, майже весело. — До того ж діти повинні мати власне коло. Велосипеди, походи, дурниці, які здаються їм свободою. Завтра вихідний. І я хотіла б провести його з тобою. Ми так давно не були наодинці. Дім, школа, робота... Щодня я чую, що ти надто зайнятий навіть на вечерю.