Глава 4

У залі одразу змінилася атмосфера, ніби хтось непомітно додав гучності очікуванню. Люди трохи випрямились, хтось одразу почав озиратися до сцени, хтось перестав шепотіти.

І тоді він вийшов.

Спочатку — просто кроки. Впевнені, рівні, без поспіху. Потім постать з’явилася повністю: високий хлопець у світлій сорочці з трохи закоченими рукавами, темні штани, спокійна постава людини, яка точно знає, де стоїть і навіщо. У нього була та впевненість, яка не виглядає награною — радше звичною, ніби він не раз уже стояв перед натовпом.

Владислав Потоцький.

Він підійшов до мікрофона, коротко перевірив його, і звук у залі легенько клацнув. Потім підняв погляд — не одразу в папери, не в сторону викладачів, а просто вперед.

— Доброго дня, — сказав він спокійно, і голос заповнив залу рівно настільки, щоб його було чути навіть у найдальшому ряду. — Вітаю всіх першокурсників. І… трохи заздрю вам.

У залі пройшов легкий смішок. Він усміхнувся — не широко, не демонстративно, а трохи так, ніби сам собі дозволив цю думку.

— Бо ви зараз на початку. А початок — це, мабуть, найчесніший момент у всьому навчанні.

Я слухала і не могла зрозуміти, чому так просто стало тихо всередині. Не в залі — у мені. Наче його голос якось вирівнював думки.

Він говорив далі — про те, що буде складно, що будуть ночі без сну, перші анатомії, перші “я нічого не розумію”, але й перші моменти, коли раптом щось клацне в голові й стане на місце. Говорив без пафосу, без лекційного тону — просто як людина, яка це вже проходила.

І в якийсь момент він подивився в зал трохи довше.

Його погляд ковзнув по рядах, і раптом — зупинився. Прямо. На мені.

Я не одразу зрозуміла, що це не випадковість. Спочатку просто відчула, як ніби повітря стало трохи густішим. Потім підняла очі — і зустрілася з ним поглядом.

На секунду світ ніби звузився до цієї точки.

Я навіть не встигла відвести очі. Він не дивився нав’язливо. Швидше — уважно. Наче помітив щось серед багатьох облич і на мить затримався саме там. Потім, майже непомітно, кутик його губ злегка піднявся — не усмішка для зали, а щось менше, особистіше. І він продовжив говорити далі, вже відвівши погляд.

А я ще кілька секунд сиділа, не рухаючись.

— Ти чого зависла? — прошепотіла Аліса збоку.

— Нічого… — так само тихо відповіла я, і сама не зрозуміла, чому голос трохи не слухався.

Даша лише коротко глянула на мене, але нічого не сказала.

Виступ закінчився аплодисментами. Владислав кивнув залу й пішов зі сцени так само спокійно, як і вийшов, ніби це для нього було звичайною частиною дня.

Після цього на сцену знову вийшла викладачка, щось сказала про організаційні моменти, а потім додала:

— А тепер прошу першокурсників залишатися на місцях. Ваші куратори зараз підійдуть і сформують групи.

Зал знову зашумів, але вже інакше — не офіційно, а живо, як перед чимось реальним.

Ми сиділи й чекали.

За кілька хвилин біля нашого ряду з’явився чоловік років сорока з коротко підстриженим волоссям і папкою в руках. Він окинув нас поглядом, ніби швидко рахував, і сказав:

— Перший курс, лікувальна справа?

— Так, — хтось відгукнувся зліва.

— Чудово. Я ваш куратор, — він трохи перегорнув папку. — Так, давайте тихо піднімайтесь, зараз зберемо всю групу.

Ми всі почали вставати, рюкзаки, телефони, шум, легка плутанина. Я підвелася теж, відчуваючи, як серце знову трохи пришвидшилось — уже не від сцени, а від реальності. Так було багато студентів, що я навіть загубила натовп з чоловіком.

Біля входу до актової зали чоловік 20 зібралось разом з нашим куратором. Я підійшлв ближче і стала блія якоїсь дівчини, яка гортала щось в своєму телефоні.

— Так, слухайте уважно, — продовжив він, коли ми зібралися трохи щільніше. — Я Руслан Петрович - куратор вашої групи. За всіма питаннями можете звертатись до мене, номер і пошту я розмістив в групу. Щодо освітнього процесу розклад пар буде скинутий у вашу офіційну групу "12Лік"сьогодні ввечері. Там же вся інформація, зміни, оголошення. Перевіряйте регулярно, щоб не було сюрпризів.

Хтось кивнув, хтось одразу дістав телефон.

Він трохи підняв брови, ніби це очікувано.

— І ще одне важливе правило, — додав він уже трохи серйозніше. — На заняття ви приходите в халатах. На практику вам пудуть повідомляти що додаткого брати, а заголом хоч на одяг накидайте його, бо як ніяк у нам медичний уніврситет. 

У натовпі пройшов легкий гул.

Я автоматично переглянулася з дівчиною, яка вже сховала свій телефон.

— У халатах? — тихо перепитала вона.

— Медичний університет, — шепнув якийсь хлопець, наш одногрупник. — Welcome.

Куратор продовжив, ніби це найзвичайніша річ у світі:

— Халат має бути чистий, охайний. Це ваша форма. Без винятків.

Я на мить уявила себе в білому халаті, в коридорах університету, серед людей, які вже виглядають впевненими…

— Мій халат досі їде ще з Дніпра! Клятий магазин! — бубнить та сама дівчина. 

— Тож, вітаю вас ще раз. Можете бути вільні. До завтра. — серйозно мовить Руслан петрович і всі одразу почали тікати. 

У залі одразу змінилася атмосфера, ніби хтось непомітно додав гучності очікуванню. Люди трохи випрямились, хтось одразу почав озиратися до сцени, хтось перестав шепотіти.

І тоді він вийшов.

Спочатку — просто кроки. Впевнені, рівні, без поспіху. Потім постать з’явилася повністю: високий хлопець у світлій сорочці з трохи закоченими рукавами, темні штани, спокійна постава людини, яка точно знає, де стоїть і навіщо. У нього була та впевненість, яка не виглядає награною — радше звичною, ніби він не раз уже стояв перед натовпом.

Владислав Потоцький.

Він підійшов до мікрофона, коротко перевірив його, і звук у залі легенько клацнув. Потім підняв погляд — не одразу в папери, не в сторону викладачів, а просто вперед.