Глава 3

Я прокинулася від того, що хтось десь дуже невчасно й дуже голосно грюкнув дверима.

Спочатку мені здалося, що це просто сон. Я ще лежала із заплющеними очима, вчепившись пальцями в ковдру, і вперто не хотіла визнавати, що ранок уже настав. У голові все ще була та дивна, важка втома після вчорашнього дня, коли вражень було стільки, що вони, здається, навіть уві сні не відпустили мене до кінця. Але за кілька секунд у коридорі знову щось гучно загриміло, потім пролунав чийсь швидкий крок, а далі жіночий голос десь зовсім поруч роздратовано кинув:

— Я ж сказала, це моя кружка!

І от тоді я остаточно зрозуміла, що так, це не сон. Це мій новий ранок. Мій перший ранок у гуртожитку.

Я повільно розплющила очі й кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю. Вона була чужою. Не такою, як удома. Не з тією маленькою тріщинкою в кутку, яку я знала вже, здається, років сто. Не з тим звичним світлом, яке падало через моє вікно. Тут усе було інше. І стеля, і запах повітря, і тиша — точніше, повна її відсутність. Тут навіть тиша була гучною.

Сонце вже встигло добре піднятися й тепер лилося в кімнату через вікно так щедро, ніби намагалося компенсувати все інше. Воно розтікалося по підвіконню, по краю столу, по старому лінолеуму, ковзало по моїй ковдрі й м’яко торкалося щоки. У цьому ранковому світлі наша кімната виглядала зовсім не так, як учора ввечері. Учора вона здалася мені маленькою, трохи темною, трохи тісною і дуже чужою. А зараз… зараз вона чомусь виглядала майже затишною. Навіть ці старі шпалери, навіть потерті кути меблів, навіть моя валіза, яка стояла біля ліжка напіввідкрита й нагадувала про вчорашній хаос, уже не здавалися чимось страшним.

Я повільно підвелася на ліктях і обвела кімнату поглядом. Даша ще спала, загорнувшись у ковдру так, що з-під неї виднівся тільки темний хвіст волосся й край щоки. Аліса вже не спала. Вона сиділа на своєму ліжку, підібгавши під себе ноги, і, схоже, щось шукала в телефоні з таким серйозним виразом обличчя, ніби зараз вирішувала долю світу. На ній була велика сіра футболка й спортивні штани, волосся зібране в недбалий пучок, з якого вже вибилося пів голови пасм. Побачивши, що я заворушилась, вона одразу підняла на мене очі.

— О, жива, — сказала вона пошепки, але все одно дуже виразно. — Я вже думала, тебе сьогодні доведеться реанімувати.

Я не втрималась і сонно усміхнулася.

— Дуже смішно.

— Ну, слухай, перша ніч у гуртожитку — це завжди або безсоння, або повне відключення. Ти, схоже, обрала другий варіант.

— Я вчора так втомилась, що могла б заснути навіть у коридорі, — пробурмотіла я, скидаючи ковдру й одразу відчуваючи, як прохолодне повітря торкається ніг.

— Це ще добре, що ти не бачила наш коридор о другій ночі, — з багатозначним виглядом сказала Аліса. — Тоді б твоя психіка цього не пробачила.

— Алісо, — пролунав глухий голос із-під ковдри. — Якщо ти зранку почнеш лякати людину, я тебе сама виставлю в той коридор.

Я озирнулася й побачила, як Даша, навіть не відкриваючи очей, лише сильніше натягнула ковдру на плече.

— Доброго ранку, — сказала я, вже сміючись.

— Якщо це ранок, то дуже спірне, — буркнула вона.

Аліса демонстративно закотила очі й зістрибнула з ліжка.

— Добре, офіційно повідомляю: сьогодні великий день, нашій першокурсниці треба не просто вижити, а ще й справити нормальне враження.

— Мені вже страшно від того, як ти це сказала, — чесно зізналася я, опускаючи ноги на підлогу.

Підлога виявилася холоднішою, ніж я очікувала, і я машинально сіпнулася, одразу намацуючи капці. Кімната ще зберігала ранкову прохолоду, хоча сонце вже впевнено намагалося її прогріти. Я підвелася, провела долонею по волоссю й одразу зрозуміла, що виглядаю, мабуть, так, ніби мене вночі не просто приспали, а ще й трохи струсили.

— Іди вмийся, — сказала Даша, нарешті сівши на ліжку й розплющивши очі. Її голос був сонний, але набагато спокійніший за Алісин. — Поки в душі ще немає черги. Це рідкісний подарунок долі, ним треба користуватися.

— І візьми свої речі одразу, — додала Аліса, уже риючись у своїй косметичці. — Бо якщо повернешся по шампунь, можеш не застати своє місце в житті.

— У тебе все звучить як погроза, — сказала я, потягнувшись до рушника.

— Це не погроза. Це досвід.

І от тут, мабуть, я вперше за ранок по-справжньому відчула різницю між нами. Учора ввечері вони здавалися мені просто двома дівчатами, з якими мені пощастило жити в одній кімнаті. Весела Аліса, спокійна Даша, чай, жарти, легка метушня. Але зранку в них з’явилося щось інше. Якась впевненість. Легкість у всьому. У тому, як вони говорили, як рухались, як без зайвих слів орієнтувались у цьому старому гуртожитку, як знали, коли краще піти в душ, у який час на кухні найменше людей, що взяти з собою, а що ні. Учора я ще не надто задумувалась про це, але зараз стало очевидно: вони тут не перший день. І навіть не перший рік.

— Ви ж… уже другий курс, так? — спитала я, дістаючи з валізи чисту футболку, щітку, гель і косметичку.

Аліса глянула на мене через плече й усміхнулася.

— Аж нарешті дійшло.

— Аліса, — спокійно сказала Даша, уже застеляючи ліжко. — Не починай.

— Та я ж люблячи. Так, ми другий курс. Старожили. Ветерани. Люди, які пережили першу сесію, три відключення гарячої води й один загадковий випадок з холодильником на кухні.

— Я досі не хочу знати, що там було, — чесно сказала я.

— І правильно, — кивнула Даша. — Знання не завжди робить життя кращим.

Я тихо засміялася, закинула рушник на плече й пішла в душ, уже трохи менше відчуваючи себе чужою.

У коридорі пахло чимось солодким, зубною пастою й вологим повітрям. Десь далі хтось уже сушив волосся, десь знову грюкнули двері, хтось голосно говорив по телефону, а біля кухні я навіть побачила двох дівчат із кружками в руках, які сперечалися, хто перший ставив чайник. Але тепер усе це не лякало так, як учора. Я все ще почувалася тут новою, трохи скутою, трохи не на своєму місці, але вже не такою загубленою.