Глава 2

Коли потяг остаточно зупинився, я ще кілька секунд сиділа на місці, ніби чекала якогось внутрішнього дозволу.

От зараз.
Тепер уже точно.
Можна вставати.
Можна виходити.
Можна починати.

За вікном усе ще рухалося — люди на пероні, провідниця в синій формі, чиїсь пакети, валізи, чиїсь голоси, чиєсь нетерпляче:
— Та швидше, ми ж не одні тут!

У купе жінка в темно-синьому костюмі вже складала телефон у сумку й перевіряла, чи не забула зарядку, а десь у коридорі та сама дитина, яка ще вчора боролася за свої чипси, тепер драматично заявляла:

— Я не буду нести рюкзак, бо він важкий і це несправедливо!

— Нестимеш, — втомлено відповів жіночий голос. — Бо в ньому твої ж ляльки.

Я ледь усміхнулася. Добре. Значить, життя навколо продовжується і значить, моя особиста внутрішня катастрофа — не така вже й помітна з боку.

Я повільно вдихнула, провела пальцями по обкладинці книги, яку так і не відкрила за всю дорогу, і підвелася.

— Ну що, приїхали, — пробурмотіла сама до себе і це звучало майже бадьоро.
Валіза знову здалася важчою, ніж мала би. Ніби за ніч у неї хтось доклав ще кілька цеглин, трохи тривоги, пів відра сумнівів і, можливо, один маленький страх перед невідомим.

Я вийшла в коридор, обережно притискаючи книгу до грудей, ніби вона все ще могла виконувати функцію моральної підтримки.

У вагоні була звична ранкова метушня після приїзду: хтось знімав сумки з верхніх полиць, хтось голосно з’ясовував, де друга шкарпетка, хтось уже нервував, що таксі “зараз поїде без нас”, хоча поїзд зупинився буквально хвилину тому.

Я пропустила вперед літню жінку з двома пакетами й чоловіка, який тягнув величезну спортивну сумку так, ніби там лежало щось дуже важливе або дуже мертве, і тільки тоді сама ступила на східці.

На вулиці одразу вдарило холодом. Не крижаним — але таким вересневим, сирим, трохи навіть легким, який пробирається під комір швидше, ніж ти встигаєш нормально вдихнути.

Перон був іншим, ніж учора. Вчора він був прощанням, а сьогодні — просто місцем прибуття. Тут ніхто не махав мені рукою. Ніхто не поправляв шарф. Ніхто не дивився з тим поглядом, у якому одночасно і тривога, і любов, і сто дрібних маминих інструкцій на майбутнє.

Тільки люди. Багато людей. Незнайомих. Поспішних. Зайнятих своїм життям.

І це чомусь вдарило сильніше, ніж я очікувала.

Я міцніше стиснула ручку валізи, перекинула рюкзак з одного плеча на інше й озирнулася.

Вокзал був великий, шумний, з високою стелею, під якою голоси зливалися в один суцільний гул. Десь поруч пахло кавою, дешевою випічкою, мокрим одягом, втомою й чужим парфумом. На табло миготіли прибуття й відправлення. Люди рухалися в усі боки так, ніби точно знали, куди йдуть.

Я — ні.

Ну, технічно знала.
У мене була адреса гуртожитку, скріншот маршруту в телефоні й навіть збережений номер комендантки, який мені дала мама “на всяк випадок”.
Але все одно було відчуття, що я — одна маленька світла пляма серед чужого міста, яке взагалі не збиралося підлаштовуватися під мою розгубленість.

— Так, — тихо сказала я собі, дістаючи телефон. — Спокійно. Ти не в лісі. Тут є люди, дороги і, слава Богу, мобільний інтернет.

Маршрут показував, що до гуртожитку можна доїхати автобусом, а потім ще трохи пройти.

“Трохи пройти” в додатку завжди звучало як особиста образа.

Бо для людини з валізою “трохи пройти” — це зазвичай маленька подорож через усі стадії прийняття.

Автобусна зупинка була за рогом вокзалу. Дорогою туди я двічі мало не в’їхала валізою в чужі ноги, один раз ледь не врізалася в чоловіка з папкою, який різко зупинився просто посеред тротуару, і ще раз заплуталася в навушниках, які навіть не збиралася вдягати.

— Вибачте, — пробурмотіла я, коли валіза зачепила чиюсь сумку.

— Та нічого, — відмахнулася жінка років п’ятдесяти. — Перше вересня?

Я моргнула.

— Що?

Вона глянула на мене, на валізу, на рюкзак, на трохи переляканий вираз мого обличчя й ледь усміхнулася.

— Видно ж. Студентка.

— А… так, — ніяково кивнула я.

— Не хвилюйся. Всі так приїжджають. Потім ще й додому не виженеш.

І пішла далі, навіть не чекаючи відповіді.

Я ще кілька секунд дивилася їй услід.

Дивно, але від цієї короткої фрази стало трохи тепліше.

Автобус під’їхав через хвилин сім. Старий. Жовтий. Той тип громадського транспорту, який, здається, бачив більше людських драм, ніж деякі психологи.

Двері відкрилися з таким звуком, ніби автобус сам не був до кінця впевнений, що хоче мене впускати.

Я закинула валізу на сходинку, потім себе, потім рюкзак, потім ледь не загубила книгу, яку все ще вперто тримала в руках, і врешті опинилася всередині.

Сидячих місць майже не було, а точніше — не було взагалі. Я встала біля поручня, притискаючи валізу ногою, щоб вона не поїхала кудись окремим маршрутом, і спробувала виглядати людиною, яка абсолютно контролює ситуацію.

Виходило, мабуть, не дуже.

На повороті автобус смикнувся, і я мало не влетіла в плечі чоловіка в темній куртці.

— Ой, вибачте!

— Нічого, — коротко відповів він, навіть не обертаючись.

Дуже приємно.
Соціалізація йде чудово.

За вікном пропливало місто. Воно було зовсім не таким, яким я уявляла його влітку, коли тільки мріяла сюди вступити. Тоді воно здавалося мені великим, красивим, майже трохи кінематографічним. Таким, де на широких вулицях студенти з кавою в руках поспішають на пари, сміються, будують майбутнє, знайомляться, закохуються, живуть. Зараз воно було… справжнім.

Сірим. Трохи втомленим. З облупленими фасадами старих будинків. З рекламами стоматологій, аптек і доставки суші. З магазинами “Все по 25”. З бабусею, яка продавала айстри просто біля переходу. З калюжами, в яких відбивалося тьмяне небо.

І чомусь від цього воно здавалося навіть чеснішим.

Коли я нарешті вийшла на своїй зупинці, рука вже трохи нила від валізи, пальці змерзли, а волосся, яке зранку ще мало шанс лежати пристойно, тепер уже жило своїм окремим життям.