Глава 1

Мама завжди казала, що я занадто довго думаю перед тим, як зробити хоч один крок.

Не просто «довго думаю» — ні.
Саме так, ніби кожен мій рух потребував внутрішнього обговорення, маленької наради в голові, де одна моя частина обережно піднімає руку й каже: а може, не треба? — а інша, трохи сміливіша, тихо, майже невпевнено, відповідає: треба.

Навіть якщо це просто переступити через калюжу. Навіть якщо це просто попросити в продавчині пакет. Навіть якщо це просто відповісти комусь у черзі, коли хтось надто голосно запитує: «Дівчинко, ти остання?»

І вже тим більше — якщо це сісти в потяг і поїхати в інше місто. В місто, де тепер доведеться жити. Вчитися. Дорослішати. Прокидатися не під мамине «Ніко, ти проспиш!», а під чужі будильники в гуртожитку, де ніхто не знає, що я люблю спати, закутавшись у ковдру так, ніби ховаюся від світу.

— Ти не думаєш, ти накручуєш, — казала мама, поправляючи мені комір пальта тим знайомим рухом, у якому завжди було щось таке домашнє, таке її, що навіть у мої вісімнадцять вона робила це так, ніби мені досі вісім.

І, якщо чесно, сьогодні я була з нею абсолютно згодна.

Бо коли поїзд уже стояв на платформі — великий, важкий, трохи втомлений на вигляд, із бруднуватими вікнами, металевими східцями й тим особливим запахом залізниці, де змішувалися пил, холодний метал, старий лак, гарячий чай у склянках і волога осінь, — мені раптом стало страшно.

Не просто трохи неспокійно. Не просто «хвилююся, як перед іспитом».

А страшно по-справжньому.

Так, ніби я стояла не на вокзалі, а на самому краю чогось великого. Чогось такого, після чого назад уже не повертаються такими самими.

Я зупинилася посеред платформи, міцніше стиснула ручку валізи й на секунду просто завмерла, дивлячись на вагон так, ніби він міг раптом передумати й поїхати без мене.

Валіза була не надто великою, але здавалася важчою, ніж мала би. Не через речі — через відчуття. Через усі ці складені всередину светри, книги, косметичку, домашні капці, документи, зарядки, банку маминого печива, яку вона все одно сунула мені в останню хвилину, хоч я сто разів казала, що не треба, — і через усвідомлення, що в цій валізі тепер уміщалося ціле моє життя на найближчі місяці.

— Ніка, — тато забрав у мене сумку з рук так легко, ніби вона нічого не важила. — Ти зараз або зайдеш у вагон сама, або я занесу тебе туди на плечі.

Я кліпнула, а потім тихо фиркнула, більше від нервів, ніж від сміху.

— Дуже смішно.

— А я серйозно.

— Вона знає, — тихо сказала мама, поправляючи ремінець мого рюкзака на плечі. Її пальці, як завжди, були теплі. — Просто хвилюється.

Я хвилювалася.

Господи, ще й як.

Але це було не схоже ні на що, що я відчувала раніше.

Не так, як перед ЗНО, коли в тебе тремтять руки над тестом і здається, що ти забула навіть власне ім’я.

Не так, як перед контрольною з хімії, коли все ніби знаєш, але все одно чекаєш підступу.

І навіть не так, як того дня, коли побачила своє прізвище у списку зарахованих і кілька хвилин просто дивилася в екран, не вірячи, що це справді я.

Ні.

Це було інше.

Це було відчуття, ніби я стою між двома версіями себе.

Одна — та, якою я була досі.
Дівчина, яка жила в знайомій квартирі, знала, як скрипить дверцята шафи в коридорі, пам’ятала, на якій сходинці в під’їзді треба бути обережною, бо там тріщина, знала кожну продавчиню в магазині біля дому, кожну бабусю на лавці біля під’їзду, кожен шкільний кабінет, де пахло крейдою, пилом і чужими парфумами.

Дівчина, яка любила сидіти ввечері з книжкою, піджавши ноги під себе, і робити вигляд, що не чує, як мама вже втретє кличе вечеряти.

Дівчина, яка могла дві години думати, чи не надто різко відповіла комусь у повідомленнях.

Дівчина, яка червоніла, якщо на неї дивилися надто довго.

І друга — та, якою я ще навіть не встигла стати.

Я не знала її.

Не знала, чи вона буде сміливішою.

Чи навчиться говорити голосніше.

Чи перестане губитися, коли треба щось швидко вирішити.

Чи зможе заходити в нову аудиторію без того дивного відчуття, ніби всі зараз обернуться й одразу зрозуміють, що вона тут зайва.

Чи стане вона красивішою.

Дурна думка.

Але чесна.

Бо вісімнадцять — це той вік, коли ти вже достатньо доросла, щоб виїхати в інше місто й вступити до медичного, і водночас достатньо дурна, щоб переживати, чи не надто в тебе бліді губи, чи не занадто тонкі зап’ястя, і чи не виглядаєш ти в новому місті так, ніби тебе от-от знесе сильнішим вітром.

Я завжди була тендітною.

Не тією крихкою красунею з фільмів, яка виглядає ефектно в кожному кадрі. Ні.

Просто… тонкою. Світлою. Трохи незграбною.

З вузькими плечима, які мама постійно просила не сутулити. З пальцями, які часто були холодними, навіть коли не холодно. З волоссям, яке ніяк не хотіло лежати так, як у дівчат з реклами шампуню: воно було м’яке, світле, слухняне тільки перші десять хвилин після розчісування, а потім усе одно вибивалося пасмами біля скронь. Із сіро-блакитними очима — так казала мама.
«У тебе очі, як небо перед дощем», — любила вона повторювати.

Мені завжди здавалося, що це перебільшення.

Але сьогодні, коли вітер торкався мого обличчя, а вікна вагона відбивали мене клаптиками, я раптом подумала, що, можливо, вона не так уже й помилялася.

— Подзвони, як доїдеш, — сказала мама вже, мабуть, учетверте за останні пів години.

— Подзвоню.

— І як поселишся.

— Подзвоню.

— І якщо щось не так…

— Мамо, — я нарешті усміхнулася, хоч у горлі вже стояв клубок. — Я не їду на іншу планету.

Тато тихо пирхнув.

— Хоч хтось у цій сім’ї зберігає здоровий глузд.

Мама повільно повернула голову в його бік.

Без слів. Просто подивилася.

І тато одразу підняв руки, ніби здавався без бою.