Це сталося якийсь час тому. Не так і давно - а здавалося, що в іншому житті, з іншими людьми, у світі, якого більше немає.
Тоді ще ніхто нічого не знав. Не було ні снігу на «П’яниці», ні занесеної машини, ні імені, виведеного чорнилом на чужій руці. Були звичайні дні звичайної дівчини на ім’я Джессі Сворд - дні, наповнені дрібницями, з яких і складається життя: канікули, подруги, морозиво всередині зими, мрії про велику сцену, перші, ще несміливі почуття. І було місто - велике й тепле, осяяне різдвяними вогнями місто, яке не знало, що в ньому живе.
Вестлейк виріс із заліза й пари.
Це було велике місто - не те що гірські містечка по той бік хребта, де всі знають усіх і де зима триває дев’ять місяців на рік. Вестлейк лежав на рівнині, при великому озері, на твердій надійній землі, і дихав широко, по-міському - потоками машин, гудками потягів, гомоном вулиць. Колись, ще наприкінці позаминулого століття, коли тягли залізницю на північ, тут влаштували вузловий пункт: місце було зручне - рівне, з водою під боком, із твердим ґрунтом. Спершу постали бараки для робітників, потім будинки, потім вулиці. Стара цегляна станція, гарна, з годинником на фронтоні, збудована десь у дев’яностих того століття, працювала й досі - і досі лишалася серцем міста, від якого розходилися навсібіч вулиці, як промені.
А потім під озером знайшли газ. На початку нового століття поставили завод, далі цементний - і місто пішло вгору, обросло роботою, грішми й людьми. Де велике залізо й великий газ - там великі гроші; а де великі гроші, там завжди, рано чи пізно, заводиться щось іще, чого не видно з вулиці. Та про це у Вестлейку не думали. Місто просто жило - ходило на завод, на станцію, у крамниці, водило дітей до школи, у неділю до церкви, святкувало свята. Більшість його мешканців за все життя так і не дізналися, що під спокійною, ситою поверхнею їхнього міста хтось давно й тихо плете свою павутину - і що нитки тієї павутини проходять зовсім поруч, за стіною, за рогом, у сусідньому кварталі. Вестлейк був містом, яке не знало, що в ньому коїться. І в цьому незнанні була його сила - і його біда.
У грудні двохтисячного року місто причепурилося до Різдва. На центральних вулицях горіли гірлянди, вітрини світилися теплим жовтим, на старій станції під годинником повісили велику ялинку. Озеро на околиці замерзло, узялося товстим синюватим льодом, і вдень на нього висипали діти - каталися на ковзанах, верещали, падали, реготали, і цей дзвінкий вереск летів над білою рівниною аж до перших будинків. А західні квартали - там, де колись стояли робітничі бараки, а тепер тіснилися старі будинки й вузькі вулиці, - були тихіші й темніші, і ліхтарі там горіли через один, і ввечері туди не дуже й заходили. Та й увечері, коли гасли вітрини й порожніли вулиці, місто робилося іншим: великим і темним, незнайомим самому собі. Удень тут каталися діти. А вночі міський парк стояв порожній і чорний, мовчазний - і тільки сніг падав у світло поодиноких ліхтарів та лягав на лави, на яких удень хтось сидів, а вночі не сидів ніхто.
Саме тут, у цьому великому місті на березі замерзлого озера, у тихий, прибраний до свят грудневий тиждень, і жила собі звичайна дівчина на ім’я Джессі Сворд. Жила, нічого не знаючи й нічого не підозрюючи. Як і все її місто.
Субота, двадцять третє грудня.
Джессі прокинулася пізно - так пізно, як дозволяють собі прокидатися тільки в канікули, коли попереду цілий порожній день, який можна витратити на що завгодно. За вікном лежав сніг, рівний і білий, місто причепурилося до свят: на ліхтарях висіли гірлянди, на дверях сусідів - вінки з ялинових гілок, десь грала з радіо тиха різдвяна музика. Пахло корицею - мама вже поралася внизу на кухні.
Джессі потягнулася, скинула ковдру й босоніж підбігла до дзеркала. Звідти на неї дивилася дівчина двадцяти років - тоненька й легка, наче дитина, з великими світло-блакитними очима, темними бровами й світлою шкірою в ледь помітних веснянках. Довгі каштанові кучері спадали на плечі сплутаною після сну хвилею - точнісінько такі, які, кажуть, були замолоду в матері. Вона скорчила собі гримасу, потім усміхнулася, потім прибрала обличчя в зосереджену, поважну міну - як акторка перед камерою.
- «Я не можу більше мовчати», - продекламувала вона власному відображенню трагічним шепотом, притиснувши руку до грудей. - «Ви розбили мені серце, сер!»
Витримала паузу. Уклонилася уявній залі. І сама ж пирхнула зо сміху.
Це була її мрія - велика й потаємна, найсправжніша. Джессі марила сценою. Театром, кіно, екраном, вогнями рампи, завмерлою залою, тим чарівним моментом, коли гасне світло й починається інше життя - яскравіше й гостріше, справжніше за справжнє. Стіни її кімнати були обвішані вирізаними з журналів плакатами - усміхнені обличчя з модних серіалів, поп-зірки, кадри з фільмів; на полиці, упереміш із дитячими ще цяцьками, стояли затерті книжки з психології - вона взялася їх читати, бо десь вичитала, що справжня акторка мусить розуміти людську душу зсередини. Вона перечитала всі п’єси, які знайшла в міській бібліотеці, знала напам’ять монологи, яких ніхто не просив, потай від усіх грала перед дзеркалом цілі сцени - то королеву, то вбивцю, то покинуту кохану. Уперше вона приміряла «костюм» іще малою - витягла з маминої шафи святкову сукню, замоталася в неї до п’ят, і Саманта тоді сміялася до сліз: «Голлівуд збожеволіє, доню». Джессі хотіла поїхати у велике місто, вступити, вийти на сцену, прославитися. Хотіла, щоб одного дня її ім’я світилося на афіші. Зовні вона була тендітна й легка, майже прозора - а всередині в ній був стрижень, твердий і впертий, про який мало хто здогадувався. Поки що про мрію знали тільки двоє - мама та Кевін. І обоє, кожен по-своєму, у неї вірили.