Доказ на долоні

Розділ третій. «Ім’я на долоні»

Середа, двадцять сьоме грудня. Лікарня.

Кетті почула це по каналу - і світ зупинився.

Вона сиділа за пультом, як сиділа щодня, із горнятком вистиглого чаю, слухала впіввуха звичну ранкову перекличку екіпажів, що розгрібали місто після бурі. А тоді в ефір прорвався чийсь голос - рваний, чужий, не схожий на звичні службові доповіді, - і в цьому голосі було слово «лавина», і слово «П’яниця», і слово «Сем».

Потім вона не могла пригадати, що робила в наступні кілька секунд. Здається, перепитала в рацію - рівно, по-службовому, бо інакше не вміла, бо рівний голос був її бронею, її способом тримати світ укупі, коли той розповзався. Здається, відповіла комусь: «Прийняла, висилаю». Здається, навіть продиктувала Робові координати - той уже й сам мчав туди жовтою махиною. А всередині в неї в цю мить не лишилося нічого, крім однієї білої, оглушливої порожнечі, у якій билося, відлунюючи, одне-єдине: тільки б живий, тільки б живий.

Вона не заплакала. Кетті не плакала при людях - ніколи, скільки себе пам’ятала, від тієї самої ночі п’ятнадцять років тому, коли по цьому самому каналу, з цього самого пульта, вона почула про батька. Вона навчилася тоді: коли все валиться, хтось мусить тримати голос рівним, інакше загинуть іще й ті, кого можна врятувати. Тож вона не заплакала. Вона передала зміну першому-ліпшому, схопила куртку - і кинулася в лікарню, стискаючи в кулаці те, що лежало в неї в кишені вже другу добу й чого вона так і не встигла йому віддати.

Їх привезли під обід - обох без свідомості, занесених снігом, зліплених із кригою. Роб ніс Сема на руках, як носять дитину, - величезний і червоний, із божевільними очима, - і все бурмотів, не помічаючи, що бурмотить уголос: «Дихає. Дихає, я перевіряв, дихає». Дівчину везли на каталці слідом - бліду до синяви, з розметаними каштановими кучерями, з тонкою цівкою засохлої крові біля скроні.

У маленькій лікарні Вайт-Маунта зчинилася та особлива, стримана метушня, яка буває в місцях, де всі одне одного знають і де біда - спільна. Лікар із медсестрою забрали обох за скляні двері, і потяглося найгірше - чекання. Кетті сиділа в коридорі, пряма, як струна, і дивилася в одну точку, і не дозволяла собі ані думки далі, ніж «зараз вийде лікар і скаже». Поряд осідав, не вміщаючись на стільці, приголомшений Роб. Прибіг засапаний Генрі - той самий, чия зламана машина все це й накоїла, - і ходив попід стіною, ламаючи руки, картаючи себе так, що Кетті довелося неголосно, але твердо сказати йому: «Сядь. Твоєї вини нема. Сядь і не заважай». Зазирнула й Мардж, приваживши на таксі з Борової розвилки, привезла в кошику ще теплі оладки - «бо хто його зна, а раптом захоче, як прокинеться», - і, не знайшовши кому їх віддати, так і тримала кошик на колінах, і губи її дрібно ворушилися в безгучній молитві. Подзвонив із бару Луї, потім подзвонив іще раз, потім приїхав сам. Місто стягувалося до лікарні нитка за ниткою, тихо, без метушні, - так стягується родина до ліжка свого.

Бо Сем за двадцять років так і не завів собі родини - але місто непомітно для самого Сема стало йому за неї.

Лікар вийшов лише надвечір. Сказав коротко й по суті, як умів: контузія, струс, побитий, переохолоджений - але житиме. Прийде до тями, питання лише коли: голову струсило міцно. Дівчина важча - кома, стан стабільний, та чи прокинеться й коли, не береться сказати ніхто. Аж тоді Кетті дозволила собі видихнути - уперше за день. І сказала, що залишиться. Лікар хотів був заперечити, та глянув на її обличчя - і не став.

Її пустили до Сема, коли його переклали в палату. Вона присунула крісло до самого ліжка й сіла. І просиділа так усю ніч.

Усю ніч вона дивилася на його обличчя - побите, осунуте, чуже без звичної усмішки, - і слухала, як пищить монітор, відмірюючи його серце, і кожен писк був маленькою обіцянкою: живий, живий. Усю ніч вона тримала в долонях те, що принесла. Маленьку нашивку - ту саму, що готувала йому в подарунок, що збиралася принести в його порожній дім на Різдво, сказати дурне й незграбне, тицьнути й піти, поки він не побачив, як у неї горять щоки. Вона так і не встигла. Лавина встигла перша. І тепер Кетті сиділа в чужому кріслі, у чужій ночі, і м’яла цю нашивку в пальцях, і думала найстрашнішу за всю ніч думку: що могла не встигнути зовсім. Що подарунок міг лишитися неподарованим назавжди.

Десь над ранок вона все ж задрімала - скрутившись, упустивши голову на груди, підклавши під щоку долоню. І нашивку так і не випустила.

Четвер, двадцять восьме грудня.

Спершу був тільки звук.

Рівний, мірний, набридливий. Він пробивався крізь товщу темряви, у якій Сем плив, - пік, пауза, пік, пауза, - і заважав. Заважав спати, заважав тонути в теплій порожнечі, тягнув кудись назад, нагору, до світла, до якого Семові зовсім не хотілося. «Що це за звук, - ліниво ворочалася десь на дні думка, - хто увімкнув цю гидоту, що не дає відпочити?» Пік. Пауза. Пік. «Та що ж це таке…»

Сем розплющив очі.

Біла стеля, розкреслена квадратами плиток. Він дивився в неї довго, не розуміючи, поки плитки не перестали пливти й не стали на місце - а тоді знову попливли, і йому довелося заплющитися й перечекати. Запах хлорки, ліків і накрохмаленої білизни. У вікно било вже високе, обіднє світло - не ранкове, пізніше; скільки ж він проспав? Десь за стіною дзвякнув метал об метал, прокотився візок, прошелестіли кроки. Поруч - стійка з крапельницею, монітор, що креслив рівну зелену лінію й попискував у такт його серцю. «Лікарня, - зрозумів Сем із якимось відстороненим подивом, ніби думав не про себе. - Так, це вона. Отже, я ще не помер. Отже, виборсався».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше