Є міста, до яких потрапляєш випадково й забуваєш за хвилину. Вайт-Маунт був не з таких. До нього не можна було втрапити випадково. Він лежав високо в горах, у самісінькій їхній кам’яній жмені, і єдина дорога, що вела до нього, петляла так довго, дерлася вгору так уперто й пірнала в такі темні шпилькові ущелини, що людина, яка туди їхала, тисячу разів устигала запитати себе, чи не звернула вона не туди. А потім дорога робила останній поворот - і місто відкривалося разом, усе, як на долоні: теплі низькі дахи, дим із коминів, єдина широка вулиця, що впиралася просто в гору, і сніжні вершини, які обступили все це щільним, мовчазним кільцем.
Над усім цим стояла вона - гора. Найвища з усіх, з вічною білою шапкою, яку видно було за двадцять кілометрів іще з рівнини, задовго до того, як покажеться саме місто. Колись, у незапам’ятні часи, її назвали Веннакай - Білий Страж. Так звало її плем’я авенарі, що жило в цих передгір’ях за сотні років до того, як сюди дісталася перша біла людина. Авенарі вірили, що гора жива. Що вона дивиться. Що в її сніговій тиші живе щось велике, давнє й не зле - але й не добре, а просто байдуже, як буває байдужим до людини камінь, або зима, або смерть. І хоч плем’я давно пішло, а ім’я гори лишилося, перекотилося з мови в мову, прижилося - і всі у Вайт-Маунті, навіть ті, хто й слова «авенарі» не чув, однаково знали: гора зветься Веннакай і вона дивиться.
Гори дивилися на місто згори - удень і вночі, узимку й улітку, не змигнувши. Місцеві давно перестали це помічати, як перестаєш помічати цокання годинника в рідній домівці. Але кожен приїжджий, вийшовши з машини, першим ділом задирав голову до тих вершин - і мимоволі стишував голос. Було в них щось від старих богів: байдужих, велетенських, що пам’ятають те, чого не пам’ятає вже ніхто.
По краях міста, там, де останні будинки впиралися в ліс і починалося біле ніщо, стояли тотеми. Грубі, темні дерев’яні стовпи з ледь угадуваними, з’їденими часом і морозом обличчями - не людськими й не звіриними, а якимись проміжними, із тих, що бачаться в напівсні. Їх поставило колись плем’я авенарі - захист від злих духів, що, як вони вірили, живуть у розколинах і сходять у долину разом із лавинами. Коли прийшли перші переселенці, авенарі не воювали. Просто пішли вище в гори, мовчки, і тотемів не забрали. А переселенці їх не зрушили - чи то з поваги, чи то з тихого, нерозумного страху, який находить на людину перед чимось, чого вона не розуміє. Так вони й стояли досі - по краях міста, потемнілі й мовчазні, обернені обличчями до гори. Ніхто не лічив, скільки їх. Ніхто й не пробував.
Сем Грейс прожив під цим поглядом більшу частину життя й навчився не стишувати голос. Та іноді, в особливі дні, він усе ж ловив себе на тому, що дивиться вгору - і думає, що гори його, здається, впізнають. Хоча своїм він тут не був від народження. Він приїхав сюди давно, дуже давно, вісімнадцятирічним хлопчиськом, збоку, з іншого, колишнього життя, про яке у Вайт-Маунті не знав ніхто. Приїхав - та так і лишився: уріс, став частиною міста. Але гори, як йому часом здавалося, пам’ятали, що він приблуда. Гори взагалі все пам’ятають.
Це було звичайне містечко. Кілька сотень душ, не більше. Тут усі знали одне одного в обличчя і на ім’я, знали, у кого протікає дах, у кого хворіє мати, хто кому скільки винен у барі. Тут не замикали машин, а двері замикали радше за звичкою, ніж зі страху. Тут зима була довга й біла - сніг лежав дев’ять місяців на рік, - а літо коротке й зелене, і час спливав поволі, по-гірському, і здавалося, що так буде завжди. Місто давно навчилося жити з горами на «ти»: поважати їх, не сперечатися з ними, готуватися до них завчасно. Інші тут не виживали - інші їхали геть із першим великим снігом і не верталися.
Стояло Різдво. І до снігопаду лишалося три дні.
Неділя, двадцять четверте грудня. Святвечір.
Будильник був накручений на шосту, та Сем прокинувся раніше - як прокидався завжди, за хвилину до дзвінка, ніби тіло за стільки років вивчило цю годину саме й не бажало поступатися маленькою перемогою залізній коробці на тумбі. Він лежав із розплющеними очима в синьому досвітньому присмерку й слухав дім.
Дім розмовляв із ним щоранку - своєю мовою, зрозумілою лише тому, хто живе сам. Зітхали труби. Десь на горищі вовтузилася, влаштовуючись зручніше, якась птаха. Порипувала, вистигаючи за ніч, піч. І за всіма цими звуками стояла вона - тиша порожнього дому, особлива, густа тиша, яку не сплутаєш ні з якою іншою. Сем знав її двадцять років. Вони були давно й близько знайомі.
Він сів на край ліжка, упер лікті в коліна, звісив голову. З хвилину просто сидів так, збираючи себе докупи, як роблять люди, на яких уранці ніхто не чекає й нікуди їх не квапить. Потім провів долонею по обличчю, по жорсткій сивіючій щетині, і підвівся.
У коридорі, біля самих сходів, були двері. Зачинені. Сем пройшов повз, не дивлячись, - він давно навчився проходити повз, не дивлячись. За тими дверима була друга спальня, а в ній, у коробках і на полицях, лежало те, що зосталося від старого, - від діда, до якого Сем колись і приїхав у ці гори. Сем ніколи діда не бачив: далека, майже забута рідня, ім’я в сімейних пересудах, не більше. Вісімнадцяти років, одразу після випускного, утікши з колишнього життя, яке вмить стало йому нестерпним, Сем рвонув сюди - навідати старого, єдиного, хто в нього тут був, познайомитися, поки той живий. Не встиг. Дід помер за кілька місяців по його приїзді, тихо, уві сні. І Сем, якому однаково не було куди вертатися, лишився - наглянути за домом, а потім і назавжди. У тій кімнаті так і стояли дідові речі: пожовклі світлини незнайомих людей у рамцях, скриня з інструментом, потерті книжки, старий радіоприймач. Чуже життя, що дісталося Семові разом із домом. Він рідко туди заходив. Не тому, що було боляче, - а тому, що було ні до чого. Там жив чоловік, якого Сем так і не встиг пізнати; і кімната ця за двадцять років стала схожою на сам Вайт-Маунт у мініатюрі - місце, повне чужих облич, чужої пам’яті, до якої Сем прихилився, не маючи власної.