Догма

Після смерті люди не потрапляють ні в Рай, ні в Пекло в тому вигляді, в якому їх учили боятися й на що сподіватися.

Рай — це гігантська, стерильно-біла тоталітарна машина. Тут немає ні хмар, ні арф. Є лише нескінченні шеренги «новонавернених» ангелів в однакових обладунках зі світла, які марширують під гімни та щодня проходять «очищення совісті». Будь-який спогад про земну свободу, про пристрасть, про сумнів — випалюється. Терпіння, яке вбивали в голову за життя («терпи, це все на благо»), виявляється лише репетицією вічного поминання. Непокірних не спалюють — їх просто стирають із реальності. Тихо. Без криків. Як помилку в програмі.

Пекло ж — це місце, куди потрапляють ті, хто жив «неправильно». Але замість казанів і розпечених сковорідок там… свято. Нескінченний карнавал гріха, де колишні вбивці, розпусники, бунтівники й єретики нарешті вільні від сорому й страху. Їм дають усе, чого вони жадали на землі, але не могли взяти через мораль, закон чи боягузтво. Пекло — це нагорода. Заохочення за те, що людина насмілилася бути собою.

А тепер найстрашніше.

Кожні кілька століть у Пекло скидають чергового земного диктатора. Сталіна, Гітлера, Пол Пота — кого завгодно. Але не для покарання. Їх кидають туди як колишніх «конкурентів». Бо кожен із них колись став на один рівень із Тим, Хто сидить нагорі. Вони створювали культ особи, вимагали абсолютного поклоніння — і цим повторювали Його модель. Це було святотатством. Не мільйони вбитих, не концтабори — це все прощалося б. Прощалося б, якби вони залишалися просто катами. Але вони посміли стати богами для своїх народів. І саме за це їх жбурляють у Пекло, де вони раптом опиняються… у найнижчій касті. Бо навіть чорти зневажають тих, хто намагався посунути Хазяїна.

А нагорі, в сяючому Раю, вже готують новий похід. Бо витратний матеріал закінчується. Потрібні нові душі, які терпітимуть за життя, щоб потім вічно терпіти після смерті. І щоразу, коли на Землі хтось каже «Бог усе бачить і все простить», це не втішення. Це вербувальний плакат. Виявляється, і Рай, і Пекло керує одна й та сама сутність. Люцифер і Бог — це один і той самий архангел, який у давнину розколов свою особистість навпіл, щоб ніхто не зміг скинути його цілком. Світла половина збирає слухняних. Темна — збирає бунтівників, щоб тримати їх у золотій клітці насолод і не дати об’єднатися. Усе під контролем. Вічність — це ідеально відлагоджена диктатура, де навіть бунт передбачений і монетизований.

Може, уся ця релігійна логістика не така вже й проста. Світ не ділиться на чорне й біле. Він сірий, бо веселку заборонили. Хоча будь-яка релігія твердить протилежне — підсовує нам казку про «справедливий світ», про те, що якщо поводитися «правильно» — з тобою нічого поганого не станеться. Але так не працює.

Тому, коли тобі наступного разу скажуть «терпи, усе на краще», згадай: ти просто репетируєш вічне стояння в шерензі. А якщо вирішиш не терпіти — ласкаво просимо в Пекло. Там принаймні музика голосніше й ніхто не змушує посміхатися.

Чому, якщо ти виглядаєш неформально й яскраво — ти одразу дивак чи представник «нижчого світу»? Може, справа в тих, хто мислить шаблонами? Може, вони просто заздрять тим, хто не боїться, хто вибивається з рамок, хто не носить маски, хто насолоджується життям? Саме ці — однакові сірі люди — кажуть тобі, як жити, надягаючи біле пальто. Вони дивляться зверхньо й повчають: «можна було й краще», «від цього не втомишся», «це має бути в радість». І тоді тобі здається, ніби це ти якийсь неправильний. Це міф!!!

Ти — унікальність. Не соромся цього. Вони живляться твоєю енергією, вони зроблять усе, щоб зламати тебе, стерти веселку й пофарбувати твій розум у чорно-біле, щоб ти став як вони — у їхньому стаді, мислив однобоко. Не піддавайся!

Таких, як ти, майже не лишилося.

А ті, що були, або давно стерті, або самі стали в шеренгу. А як станеш — готуйся працювати, інакше заклеймлять свої ж! Дій за шаблоном, про креатив навіть не мрій! Безпечніше йти протоптаною доріжкою. Це безпечніше, стабільніше. Але стабільність — ознака посередності, а не добробуту.

Не прагни багатства — це гріх! Але комусь ці гріхи прощаються. Так, ми всі рівні, але хтось рівніший. Ті, в білому пальто, вчать тебе покірності, скромності й годують з ложечки духовністю, поки самі жеруть чорну ікру й розбивають машини дорожчі за твоє життя… але чи варта твоя життя хоч чогось? Для них ти — частина стада. Їм байдуже на твоє здоров’я й внутрішній світ, поки ти не вибиваєшся з ідеально рівного ряду. Для них твоє життя — розмінна монета. Навіть не золота чи срібна. Дерев’яна, гнила.

Вони — ідеал, а ти грішний і не відмити тобі гріха. Здавалося: позбувся одного — підчепиш інший. Але чи погано це? Гріх — це помилка, а помилки = навчанню. Але ти не повинен навчатися, бо інакше посмієш стати з ними в один ряд, холопе? Не смій! Це святотатство.

Вони знають, що синонім скромності — забитість. Але це їм вигідно. Тож мовчи, терпи, страждай заради вищої мети!

І ще одна маленька деталь, про яку не говорять уголос. На Землі тобі наказують одружуватися й народжувати. Не тому, що «сім’я — осередок суспільства». А тому що кожна нова душа — це новий солдат для майбутньої шеренги. Ти мусиш одружитися «по любові» (але тільки з тим, хто теж уміє терпіти). Але чи існує любов насправді? Те, що ти відчуваєш — лише гормони, хімія, закладена природою для продовження роду. Але з цього спеціально роздули слона. Через місяць твої метелики здохнуть і перетравляться в шлунковому соку. Але навіть від мертвих комашок буде користь — безкоштовний білок. Не смачно, але поживно.

Ти мусиш народити дітей (щоб їх потім теж навчили стояти рівно й мовчати). Ти мусиш сказати їм: «терпи, це все на благо». Інакше хто поповнить Рай? Розлучення — гріх. Бездітність — гріх. Занадто багато дітей — теж гріх, бо «не по кишені». Усе прораховано. Кожна дитина — це ще одна вічна одиниця в білому строю. Кожен шлюб — це контракт на постачання нових терпил. Ти думаєш, що створюєш сім’ю. Насправді ти просто підписуєшся на виробництво витратного матеріалу. Ось і вся святість шлюбу. Ось і вся радість материнства.