— ...І цей Гліб, а щоб його срака по шву розійшлася! Гліб узяв і вдарив її! Сніжанка впала і вдарилась головою об край столу, ще й приземлилась плечем на розбиту пляшку, яку до цього ненароком розбила й за що тепер визвірявся на неї той лайдак. Крик стояв на весь під'їзд!
— І ви, Ольго Гнатівно, саме тому викликали поліцію? — із завмеранням серця слухаю розповідь сусідки, котру зустріла у лікарні, де тепер спостерігається Сніжанка.
— А що мені було робити? Я ж не знала, що цей виклик призведе до таких змін. Спершу я намагалась сама до них потрапити, щоб вигавкати того нового співмешканця Тіни та її саму. Та хіба ж бодай хтось мені дверей відчинив? А дзуськи! Тож я і викликала наряд... А потім все і почалося... Вибиті двері, Сніжанка з уламком скла у руці, залякана й заплакана Аріна, Тіна у відключці... Так от поліція й затримала того упиря, викликали швидку... І соціальну службу теж... А далі...
Сидячи у коридорі центру ектреної медичної допомоги, після почутого я вже не стримую потік сліз, ховаючи лице у своїх долонях.
— Ясмінко, дитино, сльозами дівчаткам не зарадиш. Їх рятувати треба, бо заберуть дівчат у дитячий будинок... — турботливо водить своєю рукою по моїй спині Ольга Гнатівна.
— Якби ж знати, як це зробити... — попри сльозоточивість намагаюся говорити. — І звідки взявся цей ненормальний Гліб? Вона ж наче з якимось Льонею жила.
— Та кого та пропаща Тіна до себе тільки не тягнула! Чим далі — тим все гірше... Якби ж вона тоді того Сашка не прогнала, що влітку в неї був! Той хоча б був при пам'яті...
Ми з сусідкою занурюємося кожна у свої думки. Я переймаюся за Сніжанку та її стан. Бідна дитина... Що вона нині відчуває? Які її думки? Їй так потрібне тепло та підтримка...
У моїх спогадах з'являються епізоди із дитинства. Про ту страшну службу, що забирає від батьків дітей, я чула від дядька Івана у моменти, коли він кричав на мого тата й маму. Не раз траплялось, що він приїздив до нас і бачив безлад у квартирі після чергової вечірки, порожні каструлі на кухні й батька, котрий лежав на дивані перед телевізором, хоча мав би бути на роботі. Тоді дядько добрячого мемеля давав моїм батькам. Вони після його повчань згадували про свої обов'язки й про те, що у них є донька. Мабуть, тому мене й оминуло нещастя, що йменується дитячим будинком. Дядя завжди казав моїм батькам, що в якому б стані вони не були, а їх обов'язок — це піклуватися про свою дитину.
Від цих спогадів мені стає ще гірше. На душі, як і на вулиці, — завірюха. Мені пощастило, що я маю такого дядька. Він і на батьківські збори ходив замість бабусі, коли я переїхала до неї жити! За його увагу до мене й доброту я тому йому пробачала всі ті бескінечні свої вилазки за алкоголем. Це була моя плата за все, що він для мене робив. Подумаєш — п'ять хвилин принижень! Зате є людина, котра мене береже й котра дає мені дрібні гроші на шоколадки та соки.
А от у Сніжанки з Аріною хто є? Хто про них подбає?..
— Ясмін... — долунає до моїх, закладених від тихого плачу, вух, голос Дани, котра побачивши, що я вибігла з ресторану, кинулася мені услід і привезла мене сюди. — Там така справа... До нас їде група підтримки.
— Тобто?
— Наші вже всі розійшлись, але залишились небайдужі, котрі переймаються за тебе. Їх мій Віталік привезе. Ти не проти?
Байдуже дивлюсь на Дану, яка сидить поруч з правого боку. Не розумію, чому вона досі тут. Їхала б вже додому, так ні — викликалась побути поруч. А тепер ще й група підтримки... Іноді нам подають руку допомоги люди, від яких такого жесту ніколи й не очікуєш...
— Ясмінко, ти цей — будь тут, добре? А я, мабуть, піду поки ще не глибока ніч, — озивається з іншого боку сивоволоса жінка. — Я скажу медсестрі та соц працівниці, нехай не чіпають тебе. Мені вони дозволили лишитись, бо манюня просила особисто бути поруч. Але, гадаю, Сніжанка тобі буде більше рада. Її скоро саме з кабінету рентгену приведуть — привітаєшся.
Проводжаю поглядом не молоду сусідку й помічаю згодом, як на мене зиркає медичний персонал... Вони скоро мене звідси викинуть. Хоч це й цілодобовий заклад, але зайвим людям тут не раді... Трясця, а ще й скоро увірветься юрба для підтримки! Ще б знати, з кого вона складається. Що Абрамов там буде й Оксана Іванівна — не сумніваюсь, але — хто решта?.. Аби не багацько їх було, бо нас так точно витурять завчасно й я, навіть, Сніжанці "привіт" не скажу.
— Дано, а може б ти додому вже? Та й Віталя твій не перся би сюди. То ж не мені потрібна допомога. Я в порядку, — звертаюсь до однокласниці.
Русявка кривить свої червоні губки, зобразивши ніяковіння.
— Пізно. Віталік щойно написав, що вже заходять...
І справді — тільки встигає Дана промовити речення, як у іншому кінці коридору чуються кроки. Менше ніж за хвилину у коридорі стає на чотири людини більше. Серед новоприбулих, крім довготілесого Віталія, з подивом виявляю двох Олен і... Мстислава... Що він тут забув? Навіщо сюди приперся?
Ловлю незадоволені погляди медсестри, що саме проходить повз мене.
— Це до вас? — промовляє вона до мене. Я схвально киваю. — Тут не зал очікувань на вокзалі. Тому недовго, — недоброзичливо гарчить і йде.
Дана теж чує репліку чорноволосої жінки у зеленій медичній уніформі, тож розуміє ситуацію й коли до нас наближається натовп із чотирьох осіб, першочергово наголошує на швидкому візиті.
Оленки сідають коло нас із Даною на стільці та лаконічно кидають чергові фрази, підтримуючи та питаючи про обставини справи. Чоловіки залишаються стояти неподалік. Та не минає й п'яти хвилин, як із рентген-діагностичного кабінету з'являється лікар і моя маленька зірочка.
Угледівши Сніжанку, на якій від сліз нема лиця, я підхоплююсь на ноги, з метою наблизитись до неї. Та мене зупиняє "Батарейка", котра вкладає мені в руку пакет, наголошуючи, що там "гостинець для дівчинки".
Сніжанку веде за здорову руку до ліфту лікар. Друга ручка малої перев'язана бинтом. Я переймаюся, що не встигну, бо чоловік у халаті вже викликає кабінку.