_21_

Коли я виходжу з кав'ярні, у вбиральній якої я замасковувала наслідки свого паскудного настрою, Дана вже чекає мене на своєму авто.

— Вибач. Оксана Іванівна була такою наполегливою. Без тебе ми б нікуди не пішли. Тому довелося їй дати слухавку... — першочергово звертається до мене дівчина з провиною у голосі. 

— Нічого. Вона мала рацію, кажучи, що я нечемно вчинила, пішовши та непопрощавшись... — стиха запевняю співрозмовницю, знову відчувши пекельний сором за свою поведінку, немов я знову школярка.

— Тебе щось засмутило, що ти так швидко пішла?.. Вибач, якщо втручаюсь у твої особисті кордони. Можеш не відповідати, — по-доброму питає вона. — Народ повалив до ресторанчику у кварталі звідси. Тобі там сподобається. Щоб там не трапилося, але зі свого досвіду знаю, як уміє келих ігристого покращувати настрій!

— Я не вживаю алкоголь, тому...

— Там ще вишукані десерти готують. "Червоний оксамит" один із найкращих. Ось це вже точно покращить все, що завгодно! — вдруге намагається підтримати мене Дана, зрозумівши, що я налаштована не оптимістично.

Аби не розчаровувати однокласницю, котра й так, як я вважаю, всюди панькається зі мною, вичавлюю із себе усмішку. Вона виходить кривою та вимученою, але Дану задовільняє. Решту короткого шляху ми долаємо у мовчані. І тільки перед входом до закладу, в якому вже відпочивав наш клас із вчителями, Дана знову бере собі слово:

— Раптом що, щоб знала, то Алхіміка все ж покликали з нами... Я сяду коло тебе. Коли захочеш піти звідси, то скажеш і я відвезу тебе.

Мій погляд, сповнений стурбованності та бентеги, моментально зосереджується на фарбованій русявкі. Дана читає його без зайвих пояснень.

— Що? Я теж жінка. Додати два та два мені не складно. Й щоб ти знала, то я ще в школі, задовго до "сама знаєш чого" це помічала. Але не бійся. Твій секрет я не видам. Ти ж не хочеш про це говорити? — видає вона зовсім неочікуване спостереження, котре мені доводиться підтвердити кивком голови. — Ну от. Що й треба було довести. А зараз намагайся усміхатися й нехай ніщо тебе не спантеличить!

Дана обнадійливо прикладає свою долоню до моєї спини, чим підкріплює дружню протекцію, після чого ми заходимо всередину.

Попри мої очікування, на нас не звартають багато уваги, коли ми приєднуємось до гурту. Більшість зайняті наїдками та смішними історіями з життя, зокрема, про дітей, які оповідають присутнім трійка моїх однокласників і однакласниць, котрі вже давно пізнали радощі материнства та батьківства. Класні керівниці з молодшої та старшої школи розчулено підтримають бесіду. На їх фоні яскраво виділяються мовчуни, серед яких був Артем Дуднік, котрий мав проблеми із заїканням, тож його не чіпали, щоб він не нервував і, звісно, усіма улюблений Мстислав Сергійович — король хімії... От тільки я вирішую не дивитися в його бік і вдаю, що його тут немає.

Але хіба ж це реально? Я буквально відчуваю його присутність усіма фібрами, всіма своїми молекулами й клітинами. А декілька разів навіть погляди його перехоплюю на собі... Він кидає їх навскоси підпільно.

Не минає й десяти хвилин, як мене починає дратувати це все. Ці всі люди, награна привітність. Під час навчання у школі майже всі гиркались між собою! Та й вчителів переважно не шанували. А зараз усі вдають із себе святих. Такі дружні та милі, що аж гидко...

Однак, не всім так погано зараз, як мені. Основна маса нашої команди регоче, беззупино розповідаючи про свої життя та успіхи, невдачі. А на додачу ще й Карині Павлюк, дівчині, котра ніколи не відрізнялася тягою до самовдосконалення, а більше тяжіла до швидкоплинних розваг, стає нудно слухати оповідки одних і тих самих ораторів. Тож вона спочатку починає пліткувати про однокласників, котрі не серед нас, про те, хто де мешкає, де хто працює й що чути про них. А наприкінці своєї хвилини слави, як головної пліткарки вечора, ця дівчина з пишним бюстом, але мізерним розумом у голові, ще й вдається до каверзи.

— Ой, це ж що виходить? Із усього класу лишень три дівчини незаміжні ще! Віка кар'єристка, бізнесвумен хоч куди, то про неї все зрозуміло. Але цікаво, чому не мають обручок на пальці дві інші? — не соромиться Карина і вказує на дівчину зліва від себе, котра ледь не вдавлюється лазаньєю.

Мене починає лихоманити. Незаміжніми, окрім Віки, котра й справді розповідала, що вся у роботі, була тільки я та Коваль Софія. Але останню не бачив ніхто років зо три та й разом із нами її немає, тож, не складно здогадатися, на кого зараз полетять помідори. А оскільки Карина залишає на мені свій зацікавлений погляд — то й каміння теж... Із жахом очікую на підступ.

— Ясмін, — як і передбачувала, чую звертання. — Ти мало сьогодні говориш. Давай колись, чому ще не заарканила ніякого хлопа? Годинник же тікає! Відшиваєш усіх чи ніхто не клеєється?

Від такої нечуваної безтактовності половина з присутніх мимовільно охає. До мого ж лиця приливає вся кров. Стає важко не те, що говорити, але, навіть, думати.

Через те, що відповіді від мене так і не отримують, заступитися за мене несподівано наважується наша закордонна пава Оленка Петренко:

— Очевидно, що Ясміна не хоче це обговорювати. Карино, нагадай мені, де ти навчалася після школи? У сімейно-будівничому?

Наш гурт дружньо починає давитися сміхом. Карина проковтує язика. Весь вечір вона тільки й розповідала, як щаслива, що у вісімнадцять вискочила заміж, і що через два роки вже й народила дитя ні краплі не жалкує — зате буде молодою на весіллі у своєї доньки. Та Оленці цього мало і вона продовжує знищувати нетактавну панянку:

— Якщо ти поцікавишся, чому я це спитала, то скажу тобі от що. Ясмінка, наскільки мені відомо, має диплом, бо вчилася в інституті. Не сімейному. Тому от тобі й відповідь. Зайнята вона! Не має часу на заміжжя. І це нормально, до твого відома, Карино. У Європі, наприклад, прийнято укладати шлюби вже після тридцяти років. Нам нікому ще тридцяти немає, тож Ясмінці нікуди спішити. Ще встигне.

— Та й взагалі! Карино, ти бачиш, яка Ясміна красуня?! А тепер на себе подивись. Тобі до неї, як до Місяця пішки, — поспішає яро заступитися за мене й Дана в своєрідній агресивній манері, яка навіть мене лякає.