_19_

Лютий 2022.

Серце пече, наче його ошпарило кип'ятком із чайника. Що я роблю? Навіщо все це?

Я стою на розі вулиці, за два кроки від своєї школи, в якій навчалась з другого класу та майже по дев'ятий. За пів години розпочнеться вечір зустрічі випускників, на який мене запросила Дана. Однак я стою й не можу навіть близько підступити до того місця. Таке враження, немов заклякла, приросла до асфальту й тепер не можу зрушити. 

Це все через нерви. Я скажено нервую. Морально наче налаштувалась на цей похід, але в останню мить забракло мужності...

Десять хвилин тому, щоб впоратись із хвилюванням і зігріти руки, я зайшла до кав'ярні поблизу. Мені здалося, наче там я побачила Піддубного, того паршивця, котрий викрив мою любов до Алхіміка. Це спричинило тривогу. Добре хоч, що він не впізнав мене й за хвилину покинув заклад, тож я, сьорбнувши кави, змогла опанувати себе. Однак, той факт, що однокласник теж може опинитися на зустрічі дещо лякав. Цей парубок ніколи не втрачав можливості мене принизити. Дана, либонь, змовчала, що й його запросила теж, щоб я зайвий раз не хвилювалась. Але я хвилююся...

Та хіба ж це єдина причина? Звісно ні.

Мстислав. Чи досі він у школі? Чи здибаємось ми з ним там, якщо я наважусь зайти у ті стіни?

У своїй уяві я не раз малювала цей вечір. Як не крути, а я дівчинка й мрійниця.

А що, якщо він за мною сумує? Що, як у нього прокинулись скажене, велике та світле почуття до мене? Можливо, телефонував мені? Але я викинула сім-карту й стала для нього недосяжною. "Абонент не абонент"... У такому разі моя б поява на святі точно втішила його. Він би побачив мене й міг би, навіть, не звернути увагу на обставини зустрічі, не докумекати, що я не Саша, а Ясмін, але, як тільки він вгледів би мене, то підскочив до мене й полонив у свої обійми, шепочучи прохання, щоб я більше нікуди не втікала...

А, можливо, він мене шукав по всьому місту? Харків великий, але він би не вгавав. І от сьогодні, побачивши мене, він би все збагнув і все пробачив, і брехню, і втечі, і жорстокі вислови, та, зовсім забувши де він є, побіг би до мене, перечіпаючись і викликаючи зацікавленність публіки... От би роззявили роти мої однокласники!..

Та чи доречні ці мрії? Очікувати такі кроки, такі почуття від Мстислава — надто ризиковано, бо існує можливість боляче помилитись. У Мстиславовій природі не закладена така палкість. Як він там казав? Для нього характерна скупість і холодність поведінки. Тож, радше, він побачить мене, але й око його не сіпнеться. Пустить докір поглядом віддаленно у юрбі людей та й все на тому. А потім розчинеться у натовпі і все — прощавай назавжди. Хіба ж він зможе пробачити мені цю аферу?..

Пробачить чи не пробачить? Пробачить. Не пробачить. Яка ймовірність більша? Якби знаття! Минуло три місяці, як ми не разом. Цікаво, що саме три! Як він і просив... За цей час моє кохання, моя залежність ним — нічого не минуло. А от щодо нього?.. Якби ж знаття...

Варіацій розвитку подій цього вечора, насправді, я уявляла значно більше, ніж просто декілька. Щодня вигадувалось щось нове. Найпершим була уявна сценка, наче наш клас викликають на публіку. Мене кличуть за моїм справжнім іменем. Слава у залі. Він впізнає мене, але почувши ім'я та призвіще завмирає... Як так?.. Блідне, хвилюється, тримається за серце від шоку... А потім, щойно він чує голос мій та те, як я розповідаю про своє життя, про факт своєї самотності, в його голові виникає бажання... Одразу ж, як тільки мені треба буде повернутись на своє місце у залі — він до мене підскочить і запросить на декілька слів... Ми з ним довго розмовлятимемо, зачинившись у першому-ліпшому порожньому кабінеті й зрештою дійдемо висновку, що скучили обоє, що обом бракувало "нас"...

Однак, так може й не бути... Він взагалі на урочистому вечері може бути не присутній. Пішов зі школи кілька годин тому та й все... В такому разі наші шляхи можуть і не зійтися... А може й зійтися? Щоправда, трохи згодом! 

Подумаєш! Ну не присутній на концерті, то й що? Нас, випускників, будуть фотографувати, адже завжди потрібні фотозвіти у такі дні. Так от — нас сфотографують. Завтра наша класна керівниця, Оксана Іванівна, буде розповідати тим вчителям, хто на святі не був, хто прийшов із її класу. Слава подивиться на світлину з телефону. Здивується, побачивши мене. Спитає: "А це хто?" Оксана Іванівна скаже: "Так це ж Ясміночка Марчук! Так змінилася вона, правда?! До чого гарнюня! А була ж задрипанкою якою! Поганкою. Молодець, дівчина!" Слава тоді візьметься за голову. Не виключено, що картатиме себе... У першому варіанті, через те, що мав стосунки зі своєю ученицею, що робити зарікався, а потім прагнутиме забути це все... У другому варіанті картатиме за свою сліпоту. Захоче повернути, осягнувши всю силу моїх почуттів і визнає, що був не правий у своїх судженнях — це не просто симпатія!.. А втім... Малаймовірно...

На жаль, у більшості моїх фантазій позитивні сцени. У деякий ще й картинні. Як у кіно. Однак... Це ж Слава.

Все може обернутись зовсім не так, як того хочеться моєму серцю. Чоловік може й побачить мене, впізнає, все зрозуміє, проте серце його не стиснеться від почуттів. Він намагатиметься не дивитися на мене, а опинившись випадково поряд — омине, не нагородивши жодним зі своїх фірмових поглядів...

А може бути й не так. Слава ж міцний горішок. Він не видасть своїх емоцій і чинитиме супротив сердечним поривам. Дивитися буде на мене боковим зором. Дорікатиме подумки. Гніватися через мовчанку. Бажатиме реванш. А після урочистого концерту, коли Оксана Іванівна збере наш клас у своєму кабінеті історії, він нібито ненароком заскочить, аби попрохати у "історички" класний журнал 8-Б. Гордовито продефілює класом. Подарує нам свій бездоганний вираз самовпевненного обличчя. Усміхнеться кутиками вуст і скаже: "Як ви виросли усі!" Він окине кожного з нас зосередженим поглядом, а на мені зупиниться довше й цим він схочить донести мені своє незадоволення й несхвалення... А потім вийде й зникне. І, навіть, якщо десь, колись потім ми здибаємось ще — він мені все пригадає й вдасть, що ми незнайомці...